Підкорення Гренобля! Частина I
Довго довелось чекати аби побачити більший шматочок Франції та й тих Альп. Така нагода випала наприкінці другого тижня мого перебування. Я та Олег Твердь, озброївшись фотоапаратами, відправились у, впринципі, недалеку мандрівку на майже 80 кілометрів до Гренобля. На все про все у нас було півтора дня, пляшка води та торбина з їжею. Відправились ми по обіді. Над Ля Салеттом тоді нависли хмари і було доволі прохолодно( забігаючи наперед скажу, що ми не прогадали, взявши більше теплого одягу). У далеку путь нас проводжала Ніна Поліщук, випускниця Літньої школи, і подарувала мені сіточку для волося. Зажовуючи всю цю поїздкову катавасію яблуком, я й не помітив, як мене зазнимкував Олег. До речі, на цьому фото помітно купу бадьорості, сил, енергії, усмішок на вустах та ЩОНАЙГОЛОВНІШЕ їжу, але все по порядку...
Я пішов в далекі гори...
Перший «стоп» був швидким. За якихось 20 хвилин ми були у Корі і у нас навіть вистачило часу аби познимкувати тамтешні принади. У Корі розпочинався найвідповідальніший момент, бо «стопити» доводиться людей не з храму, які знають, що вони підвозять волонтерів, а туристів-відпочивальників, котрі повертаються з півдня. Ми підготували табличку з написом «Grenoble», натагнули «либу» від вуха до вуха, витягнули великі пальці і....безрезультатно прочекали з двадцять хвилин. Пригадую, як тоді Олег сказав «Та може йдемо на озеро?». Погода у Корі, справді, була прекрасна. Сонце палило, місто гуділо, вітер дув...Проте, під час тих розмов про «а може?», біля нас зупинився автомобіль. Двійко молодих людей вирішили підкинути нас. Вони мабуть повертались з півдня, проте не можу стверджувати однозначно, бо їхню французьку я заледве розумів, а Олег просто кивав головою на все, що ті казали... Все ж, нам вдалось порозумітись, використовуючи ратівне французько-англійське(здебільшого англійське) мовне коло. На жаль, молоді люди не їхали до Гренобля і запропонували висадити нас у Ля Мурі, від якого ще 40 кілометрів з копійками до Гренобля. Нам не було куди діватись, краще машина до Ля Мура, ніж дуля з маком у Корі.
Ля Мур – у декілька разів більше місто ніж Кор, проте тут так само тихо і затишно. Наш транспорт зупинився біля заправної станції десь на околицях міста. Спочатку нас струсонули складнощі з місцем для «стопу». Близько 5 хвилин ми бродили туди-сюди, шукаючи більш «природнє» для автостопу місце. Вся проблема була в тім, що заправка прилягала до автостради, а заїзд до неї був невеличким, тому ми сумнівались чи хтось зможе вчасно загальмувати і непроґавити заїзд. Проте, як тільки ми зупинились і витягнули назустріч автомобілям великі пальці і нашу табличку «Grenoble», відразу зупинився автомобіль. Мама з донькою, як ми зрозуміли, повертались звідкись і їхали кудись, а головне, що це «кудись» було по дорозі з місцем нашого призначення.
Їхали ми добрих пів години. Машина була набита різноманітним різноманіттям різноманітностей. Я сидів в оточенні незліченної кількості карт автомобільних доріг Франції та кошика з абрикосами, а Олег...я навіть невпевнений чи він мав змогу сидіти, бо з його боку була купа взуття і якийсь кошик з лампадками!?, які на кожному повороті випадали з корзинки у салон до собі подібних.
Поки ми кружляли гірськими серпантинами потрібно було хоч якось підтримати розмову. Відверто кажучи, для нас це було надскладне завдання. З одного боку, знане-незнання французької несприяло комунікації, проте, з іншого боку, воно на новий рівень підняло наше вербальне мовлення. Аби щось пояснити, навіть пані водій активно жестикулювала, але було трішки страшно, бо їй доводилось відпускати руки з керма, а це на дорозі з тисяча і одним поворотом доволі небезпечно. Все ж, доїхали, але ,коли вибирався з завалів на задньому сидінні автомобіля, то трішки потовк абрикоси, тому ми ДУЖЕ швидко попрощались і зникли у напрямку «подалі».
Гренобль зустрів нас багатоповерхівками. Нас висадили з автомобіля в спальному районі, тому нам довго прийшлось ковиляти до центру. Поки топтали тротуар згадали рідну землю, бо автомобільну смугу розрізала алея з берізок, які тут часто не зустрінеш (ну нема їх тут, або я недобачаю). Поки я задивлявся на дерева мене чуть не збив роверист, я навіть не помітив як вже з 5 хвилин проходжав по велодоріжці. Поки ми продовжували розбиратись де є центр міста і як до нього дійти, у нас виникла ідея пофотографувати, але не просто робити світлини навколишніх принад ( бо нема їх в цьому бетонному царстві), а знимкувати «культуру» жителів. Наштовхнувся на думку, що Європу збудувало декілька людей, а європейське суспільство ,про яке так часто торочать українські фанати Європи, анінаскілечки недотягує до того високого європейського рівня культури. Люди творять безлад, багато сміття у невеличкому місті(156 тис. Жителів) . Люди не помічають сміттєвих баків. У річці, яка протікає через усе місто, ми побачили щось подібне на пральну машину. А на фотографії ви маєте змогу побачити, як «граційно і висококультурно» перехродять дорогу на червоне світло. До речі, рух тут на порядок більший і швидший ніж в Україні, тому цей чолов’яга, котрий так неквапливо переходив дорогу, наражав на небезпеку і себе, і водія, котрий мав різко гальмувати у разі чого, а на тому ж світлофорі була матір з дитиною у колясці. Nocomments…
Приблизно за 40 хвилин ми таки дістались до центру міста, де нас зустрів ремонт. Жаль, бо коли їхав зі Львова, то він був на ремонті, приїхав у Гренобль і тут ремонт . Не було можливості пофотографувати старе місто, бо все в бар’єрах, транспорті та в огороджувальній стрічці. Не довго думаючи, ми почимчикували до Бастилії. Вона збудована на таки високій скелі. Як бачите на фотографіях, на вершечок було йти довго, але ми мали з собою рюкзаки повні речей та одну півлітрову пляшечку води на двох. Якраз те, що треба для підйому. Вже вечоріло, тому ми в швидкому темпі почали карабкатись, але довго темп не протримався, бо вже з початку підйому відкрилось багато прекрасних панорам на місто, а такої нагоди пофотографувати ми не могли проґавити. Бастилія охоплює величезну територію на якій місцева влада поєднала історичне з потребами сучасного світу. Тут і маршрути для любителів підкорювати скелі, і спортивні майданчики, і зони для відпочинку, і ще багато всілякої всячини. Поки ми повзли на гору вже почало вечоріти. Потрібно було прискоритись, бо до вершини було ой, як далеко. Несподівано Олег пропонує скоротити дорогу і піти навпростець. Логічно, на перший погляд, але з іншого боку, карапкатись по підйому з кутом нахилу в градусів так з 60 зовсім невесело. Проте, ця жертва дала свої плоди. Ми забрели в якісь напівглухі і забуті місця, де мали змогу побродити руїнами та, як завше, познимкувати. Надалі ми дотримувались стежки зі знаками, пропускали бігунів, яких тут незліченна кількість. Вони немов на велосипедах туди-сюди, верх-вниз літають по Бастилії. Приємно бачити, що у такому, насправді, невеличкому місті є так багато людей, котрі підтримують здоровий спосіб життя. І ось, за декільканадцять хвилин ми таки видерлись на вершечок, дійшли до підйомника, який ви бачите на фотографіях, краєвид, як і вітер, неймовірний. Всі старання минули недаремно. Краєвид приголомшливий. Одна біда, нам казали, що з верхівки мало бути видно Монблан, але ми, на жаль, його не побачили...
Як і з будь-якої гори, спускатись вниз весело. Нам було ще веселіше, бо наш спуск був по незліченно-незліченних сходах. Ми за якихось 10 хвилин вийшли на володіння міської бруківки. До речі, ми обрали вдалий маршрут для спуску, бо одразу опинились на вході в старе місто, але з тієї частини, де ремонти ще не доповзли. Ми надовго застряли на мосту через ріку, бо дуже знимкували, навіть автомобілісти загальмували і попросили сфотографувати їх.
Дуже нас здивувала місцева атракція. Посеред однієї з вулиць, площею приблизно 5на5 метрів, огороджена стрічкою росте клубма пшениці. Чому, для чого, а головне – для кого, ми так і не зрозуміли, але ідея цікава. Своєрідний новий вимір еко-вулиць. Вже за наступним поворотом нам відкрилась головна площа Гренобля. Тут і бібліотека-музей, і будівля муніципалітету і просто прекрасне місце для відпочинку. Тут ми вирішили перепочити і обміркувати майбутній план подорожі. Була вже 7 година, і, на диво, у Греноблі було вже все зачинено. Відкритими були лише ресторації та всюдисущий МакДональдс. Вечірній Гренобль напрочуд гарний, але ми вирішили тут не затримуватись, нам не було де заночувати, та й з провізією у нас були проблеми. Ми знайшли чи не в останній відчинений супермаркет, зорганізували собі вечерю з булочками і водою (по-спартанськи, чи не так?) та почали помалу виходити з міста до місця «стопу». На годинниках пробило десяту, ми стояли на естакаді і прощаючись зустрічали захід сонця над горами Гренобля. «Пора стопити» - сказав Олег і зробив останню знимку у Греноблі…
