Полярність ментальностей
Важко зібрати це все докупи і передумати-пережити-переболітиТак сталося, що впродовж двох останніх тижнів встигла побачити підконтрольні території Донеччини і Литву. Схід і Захід. Полярність ментальностей. Упертість і безхребетність. Сподівання на себе і «нам все должни». Працю кожної людини і державний пофігізм. Національну гордість і втрачену ідентичність…
Поверталися з українського Сходу зі зраненим серцем. Біль не відпускає й досі. Поверталися з усвідомленням, що реальна лінія розмежування значно ближче до Києва. Вона видима і невидима. Її вловлюєш за настроєм людей, за їх виразом обличчя, за мовою. І, безумовно, ця лінія стає більш чіткою і виразною чим ближче у напрямку Сходу. Десь там, де колись «за шоломянем» закінчувалася Руська земля… Там увже більше Україна хіба адміністративно-територіальна і в залишку україномовна, проте не усвідомлена. «Навіщо тут українська армія?» – чую у Святогорську… Ця фраза вибиває мені ґрунт з-під ніг. А чия ж армія мусить бути на українській землі? «Військові часто приїздять сюди на вихідні. Ми ж бачимо, скільки вони грошей знімають у банкоматах. Це їм премію платять за кожний вистріляний патрон. Це вони вбивають дітей у Донецьку»… Цей сюр у голові мешканців територій, відрізаних від здорового глузду, від кровоносної системи держави Україна. І ця аритмія нагадує, що не все так спокійно у нашому домі, і що часу на «лікування» критично мало.
П’ять років війни. Відбиті території у окупанта, але загроза в тому, що підконтрольний тил ментально не українізувався. Не про мову мова навіть. Про простір. Про вперте і послідовне навернення українців Донбасу до українства. Повернути території – не значить прихилити населення, забезпечити собі впевненість у підтримці. До присутності ЗСУ критично бракує постійної присутності культурних місій, ініціатив, інтелектуальної експансії, просвітницьких проектів, потужних книжкових ярмарків і зустрічей з письменниками, ЖИВОГО слова і потужної свіжої думки. Цим територіям критично необхідна допомога у пошуку власного коріння, нової локальної історії, відкриттів «своїх» імен. Не ззовні принесених постатей Бандери й Шухевича – відкриття невідомих імен Донеччини і Луганщини. На разі ж ми бачили свіжі експозиційні зали про героїзм радянських солдат на Святогір’ї, профінансовані Донецькою ОДА. І тут питання до УІНП. І до віце-прем’єра з гуманітарних питань. І до Мінкульта… А чим займалися ви? Як виглядає ваша робота в зоні підвищеної турбулентності, де люди й досі не можуть визначитися, ХТО ВОНИ, і вже далі – за ким іти… Де той новий лідер Донбасу, що стане пастором для мільйонів заблудших. На разі все «нове» – реінкарнація ПР, чию ідеологію проповідує московська церква.
І буде чи не буде Донбас НАШ – залежить винятково від нашої гуманітарної стратегії і програми розвитку цих територій. Але й сліпому видно, що подібні питання уряд і досі не порушував.
Не дозрів ще цей регіон до активних і результативних громадських і приватних ініціатив. Дається взнаки успадкований патерналізм, прищеплений радянською владою. Найчастіше чуєш від людей єдине бажання, щоб все було, як колись, як до війни…
І не просто бажання змін, а зміни власноруч ми бачили щойно у малесенькому литовському містечку Плунге із 17ма тисячами населення. Тут з ініціативи трьох бібліотекарок нова бібліотека з’явилася у колишніх оранжереях маєтку Огінських, а не у новобудові. Дивовижна (далеко не молода) пані Віргінія з неймовірним запалом ділилася досвідом, як їх колективу вдалося занедбане приміщення перетворити у центр культури. Сюди приходять читати й спілкуватися з людьми і природою. «Якщо ти маєш бібліотеку і сад, ти маєш все», – про це нагадують слова Сенеки на вході. Жива бібліотека (з найновішими комунікативними функціями) займає частково і парковий простір, де є клумбочки і грядочки, висаджені руками бібліотекарок і дітей, будиночки для комах і пташок і навіть місце для братів наших менших. Адже більшість заходів відбувається саме на природі. До бібліотеки можна приходити і з песиками! Можна скільки завгодно посилатися на підтримку і кошти ЄС, проте перше – треба мислити по-європейськи. У даному випадку з бібліотекою проект фінансувався саме з бюджету міського. Два роки витратили три затяті жематійки, щоб зламати бюрократичну систему і переконати владу, що варто рятувати культурну спадщину, попри те, що й місця в ній малувато, і простір не той. Все в руках людей. Привітати і познайомитися з нами прийшла директорка бібліотеки.
Взагалі, на наш маленький український прапорець і на відповідь, що ми з України, люди розпливалися у щирій посмішці. Українці для литовців залишилися народом, до якого ставляться з великою повагою, навіть пієтетом. Наш «імідж» як нації сформували ті, хто пройшов крізь Сибіри й заслання, зберігши гідність і підтримавши інших.
Маленька Литва, площа якої, можливо, рівна площі Донбасу, радикально відрізняється від України. Перш за все, мисленням. Не про незворотньо обраний курс держави хочеться сказати декілька слів – про литовців і життя маленьких міст. Як і решта країн пострадянського простору, Литва має безліч проблем. Проте вражає скромне і достойне життя, чистота і порядок у великих містах і маленьких містечках, відсутність галасу на вулицях, простір без російської мови і попси і спотворених вивісками фасадів, стриманість і розважливість. Дороги між містами-містечками-хуторами. Колосальні площі лісів і чисті річки. Повага до своєї культурної спадщини. Національна гордість, а не національна пиха. Самоповага і працьовитість. Культурні простори – виставки, амфітеатри і театри у містах з півтора тисячами населення. Міські парки і герані на вікнах і вазонах. Креативні пам’ятники і контактні групи, що оповідають локальну історію. Саме так плекається любов до рідної землі, щира і світла. Так формується повага до своїх земляків і гордість нації. Маленькими мудрими речами і фантастичними людьми, що садять разом із дошкільнятами поруч із бібліотекою на грядці рослинки, щоб виростити мудрість і любов.
«Якби ви вчились так, як треба…», – згадуєш мимоволі рядки Тараса, якому світ відкрився у Литві… Вчитися і працювати, мандрувати, щоб набиратися досвіду й знань – те, чого бракує українцям.
