Пора тривоги нашої
У мене є двоє дітей, дві чарівні донечки. Світло їхнього народження, власне, і є свідчення мого щастя.
Кожна з них особлива і талановита. З народженням кожної із них у мене пов’язана особлива історія.
Старша, Дарина, народилася в березні 2003, тоді було досить зимно і ще лежав на вулиці сніг. Даруся народилася на світанку близько 6.30, у небі лише розвиднювався день.
На вікнах останній зимовий морозець виводив хитрі візерунки і вже весняне сонце лоскотало мені обличчя. У пологовому залі кричали і тужилися породіллі. Але вранішні сонячні проміння, так делікатно грали на кахельних стінах та стерильних медичних інструментах, що додавали процесу пологів якоїсь божественної, літургійної урочистості.
Правда, це все я помітила потім, коли видихнула і народила мою дитину.
Щойно я народила Даринку, її поклали мені на груди. Чудо ще додивлялося свої янгольські сни. А я дивилася на малесеньке, рожеве личко і відкривала велику таємницю абсолютного материнського щастя. Майже одночасно я осягнула ще один секрет – почуття абсолютного материнського неспокою за мою дитину. Я почувала себе, наче купила квиток у невідому, пригодницьку подорож з маленьким і найдорожчим мені пасажиром.
І така подорож вже до кінця життя. Сьогодні я досвідчена мама і ці полюси емоцій вже частина моєї природи.
І з народженням Даринки я пов’язую свої великі екзистенційні відкриття абсолютного щастя та тривоги. Навіть, якщо хтось і назве це стрибками гормонів.
Дарину я народжувала в абсолютно мирний час, в країні, яка спала і додивлялась останні радянські сни.
Марію ми чекали вже з Дариною разом. Вона прийшла до нас у травні 2005.
Я ретельно готувалася до появи Марії. Мій попередній досвід та пов’язані з ним відкриття давали мені впевненість, що все буде добре.
Тому, я була дуже спокійна і стримана. В пологовий я взяла декоративну косметику, гель для душу, шампунь, парфуми, джинси і чомусь зовсім не взяла пакет речей, необхідний саме породіллі.
Я досі не маю відповіді на питання “чому я не змогла зібратися на пологи, я ж усе знала”.
Утім, я вважала, що серйозно підготувалася. Перед самими пологами нафарбувала губи, щоб моя дівчинка не злякалася страшної, перекошеної мами.
Я, навіть, хотіла нафарбувати очі, але добрий лікар зупинив мене у моїх прагненнях гламурно перескочити пологи.
Марія, чемна дівчинка і народилася швидко, не завдаючи своїй мамі ніякого болю. Було вже пообіді, 15.30.
Санітарка відчинила вікно на провітрювання і травень увірвався всередину ароматом бузку і свіжої дощової зелені. Я чухала за вушком новонароджену Марію і насолоджувалася своїм абсолютним щастям.
Про тривогу я вже була в курсі, тому залишила її тимчасово десь далеко.
Я почувалася добре. Мені хотілося танцювати. Але замість дискотеки мене привезли в палату. Видали в руки Марусю. Я поклала дитину біля грудей і ми солодко та міцно заснули.
Я народила Марусю в демократичній країні, яка впевнено дивилася у своє європейське завтра.
З Дариною у возику та Марусею в животі ми ходили на веселий, помаранчевий Майдан-2004. Було не страшно. Я везла на Майдан хліб, цукерки, апельсини і різну всячину, яку потребували на Майдані 2004 року. В один із днів я привела на Майдан свою російську знайому, режисера Галину Борисівну Волчек. Її театер «Современнік» якраз був із гастролями в революційному Києві. Я підтримувала під руку вже старшу Галину Борисівну, вона обережно тримала мене, бо я ж була при надії. Ми трохи смішно ковзалися. Було слизько від першої грудневої ожеледиці. Так, тримаючи одна одну, ми довго ходили Майданом. Я їй розповідала про помаранчеву революцію. Мені було вкрай важливо, що Галина Борисівна перестала боятися в вловила мирне світло нашого Майдану.
На європейський Майдан 2013 року я виходила вже з дорослішими дівчатами. Я тримала міцно їхні долоньки в руках, бо цей Майдан був холодним та тривожним. Тепло дитячих долоньок зігрівало і заспокоювало. Ми ходили на всі акції у 2013 році. Новий рік 2014 ми зустріли під ялинкою на залюдненому, вже неспокійному Майдані.
А після Різдва прийшов страх. Тоді мені здавалося, що це густе відчуття страху не надовго і ось-ось воно залишить мою душу. Я ще не знала, що «цей дощ надовго»…
І це вже був інший страх. Не тривоги материнства, а громіздкий тягар неоголошеної війни. Цей страх несе в собі щось трагічне, фатальне і, навіть, тваринне. Бо, страшно увесь час.
Страх, як чорний дим, яким наповнилися Майдан і вулиці Києва, а згодом цей чорний дим охопив любимий мною Південний Схід України.
Страх мене не полишає тепер ніколи. Я боюся, коли проводжаю дітей в школу, читаю новини, дивлюся телевізор.
З нашого життя пішли впевненість, спокій і мир. Майбутнє наше бачиться, наче через закопчене димом скло…
Чому я написала цей текст саме сьогодні? Чому?
Мабуть тому, що саме в ці дні річниця і Майдану 2004 року і Майдану -2013/14. І моя пам’ять повертає мені прекрасні, щасливі та неспокійні миттєвості мого життя.
P.S. У мене багато друзів у Москві. Пристойних, порядних росіян. У моєму колі мені в Києві доводиться дуже часто чути фразу «никогда мы не будем братьями». І мені дуже важко пояснити моєму київському другу, музиканту та «системному козаку» Івану Леньо, що в Росії є люди, яким теж соромно за мій страх.
