Правда шкодити не може
В чому я не погоджуюсь з пані Ларисою Волошиною
Голодомор в Україні 1932-1933 р.р. є національною катастрофою, Апокаліпсисом таких масштабів, що, попри позалюдські межі болю, ще не одне покоління відчуватиме надтяжкий, проте неподоланний обов’язок: зрозуміти, осмислити, збагнути - як подібне стало можливим? Чому Кремлю вдалося реалізувати свої людожерські плани через терор голодом?
Хотілося б підкреслити: ніхто з морально здорових людей не заперечуватиме, що Голодомор-геноцид був наслідком продуманої, системної політики Сталіна, спрямованої на придушення, хай навіть ціною мільйонів і мільйонів життів, волі українців до опору тоталітарній системі. Це – не підлягає обговоренню; будь-які міркування щодо «помилок» вождя або «неврожаю» є глибоко аморальними. Дедалі більше країн світу (зараз вже близько двадцяти) офіційно визнають Голодомор геноцидом українського народу, і це дуже важливо.
Але в цьому – ще не вся правда ( хай би як комфортно не було поставити тут крапку). Ми маємо для себе - не задля когось «зовнішнього», тим більше не за підказкою російського агресора - запитати: а як щодо тих українців, котрі усвідомлено сприяли цьому злодіянню (а це було, причому одночасно з повстаннями селян, що не бажали коритись тиранії, були й такі, хто за «покликом класової ненависті» обшукував оселі «куркулів» й забирав геть усе їстівне, складав «рознарядки» репресованих, запопадливо звітував перед Москвою та Харковом про «успіхи колгоспного руху» і знищення ворогів). Це все чинила колоніальна влада? Стратегічно – так, але жодні злодійські плани, тим більш таких масштабів, не можуть бути реалізовані без виконавців. Українців в тому числі. Це гірко і страшно визнавати.
Ось чому автор цих рядків, глибоко поважаючи талановиту журналістку і блогера Ларису Волошину, яскравого автора «Дня», за її чітку громадянську позицію, все ж не може погодитись із думками, що їх пані Лариса виклала у блозі «Навіщо Росія звинувачує українців у Голодоморі» (опубліковано на сайті «Дня» 29.11.2017 ). Зокрема, пані Лариса пише: «Будь-які спроби зробити жертву хоча б частково винною у трагедії, що сталася з нею, це розмивання меж відповідальності, запрошення до віктимності». Розвиваючи свою думку, вона стверджує: «Хіба розмови про те, що українці самі допустили Голодомор, самі брали участь у репресіях на рівні керівництва й виконавців, самі не чинили опір собі ж - це не виведення за дужки агресивної імперії і її політики колонізації України? «Лариса Волошина виступає проти «ігнорування небезпеки, яка йде ззовні, й зміщення фокусу уваги на нібито (чому «нібито»? Вся трагедія в тому, що вони реально існували. І.С.) внутрішньоукраїнські протиріччя».
Тут треба внести ясність. Коли ми говоримо про те, що серед виконавців Злочину були не лише агенти Москви, її сатрапи, але й ті українці, від сільського, найнижчого рівня, до Харкова, котрі сприяли Сталіну в його терористичній політиці - це жодним чином не є «виведенням за дужки» агресивної імперії. Це – страшна правда, це - відновлення повноти історії, якою вона була. І це – не підігрування російській пропаганді (яка, звісно, реально прагне морально обеззброїти нас), а необхідна умова чесного, «некомфортного» ( бо це - не «теплий океан») осмислення страшного минулого. Це було, і про це неодмінно треба думати й писати , що жодним чином не заперечує колоніальний статус України як основний чинник і засадничу причину Голодомору. І тим не менше…
Лариса Волошина пише про те, що такою постановкою питання «намагаються прищепити народу почуття сорому». Автор же цих рядків вважає, що сильні духом люди зміцняться через почуття гніву, хай навіть до своїх «землячків», й невимовного болю. А це додасть нам сили.
