Про донбаське таксі
У Слов’янську приголомшлива служба таксі. «Своє таксі» називається. Оператор запитує тільки адресу, за якою подавати машину, і відразу ж каже: «Ваша машина вже виїхала». Жодних безглуздих SMS, як у нас, яких треба чекати 10 хвилин, і які потім ще можуть повідомити «Вибачте, у вашому районі немає вільної машини. Будете очікувати — зателефонуйте». «Своє таксі» приїжджає завжди. Протягом п’яти хвилин. Якщо через п’ять хвилин машини немає і пасажир повідомляє про це оператора — таксиста можуть оштрафувати. Куди їхати, повідомляєш вже таксисту, після чого він включає лічильник. Оплата строго за лічильником, решта — до останньої гривні. І якісь неймовірно ввічливі, спокійні, врівноважені таксисти. Тобто, за увесь час, скільки я цим таксі користуюся під час своїх поїздок до Слов’янська, мені жодного разу не трапився водій, котрий не те що хамського слова — хамської інтонації собі не дозволив.
Спочатку ця служба називалася «Донбаське таксі». Була заснована й працювала у Горлівці. З приходом ополченців залишила місто й організувала свою мережу в Харкові, Слов’янську, Краматорську ...
Одного дня, сідаючи у «Своє таксі» і за звичкою радіючи його цивілізованості, я ще не знала, що таксист, який трапився мені цього разу, підірве, нарешті, емоції, які накопичилися в мені за час мого нинішнього, тритижневого , перебування на Донбасі. Перебуваючи тут, я говорила, говорила, говорила з різними людьми — розпитувала, що тут відбувалося, чому це відбувалося, про те, що вони думають зараз. Іноді доводилося стримувати себе, щоб не дати волю обуренню чи агресії — у найбільш пікові моменти я казала собі «Стоп! Для тебе найважливіше — не викид твоїх почуттів, а почути, саме почути! цих людей». У сухому залишку після кожної розмови я отримувала лише одне відчуття. У кожному випадку воно могло бути різним за своєю силою, але воно було завжди і одне-єдине — біль. Його я «затискала» також, тому що досвід двох наших останніх років навчив мене затикати рот своїй емпатії, що розбушувалася — просто для того, щоб не злетіти з котушок, продовжувати жити й діяти.
І все було добре, поки не підвернувся цей таксист, який переключив важіль і випустив увесь затиснутий біль назовні. А почалося все зі згадки про «жучки».
... Їхала я зі Слов’янська до Семенівки — селище поруч із містом, яке сильно постраждало під час окупації: повністю розбомбили — психіатричну лікарню, єдину школу, дитячий садок, кілька житлових будинків, магазини, кафе, автозаправку. Проїжджаючи повз рештки будинку, що знаходиться на в’їзді до селища, таксист із тихою розгубленістю промовив: «Навіщо так? ... Адже тут продавали квіточки, гномиків, янголят ....» (це він про садові скульптури).
Сам він теж із Горлівки, працював у «Донбаському таксі», коли втратив цю роботу, став водієм автобуса. Потім його будинок впав під артобстрілом — «Відновити неможливо, треба будувати заново» — він переїхав до Краматорська й повернувся до «Свого таксі». День, у який він віз мене, був його першим днем роботи у Слов’янську. «У Краматорську багато служб , конкуренція велика, я міг простояти
7 годин очікуючи на замовлення, із заробітком не надто виходило ... Підкажете мені, як їхати? Я Слов’янськ ще погано знаю ...». Я повідомила, що я взагалі-то з Києва, що у мене топографічний кретинізм, але що зможу, підкажу.
Говорив він тихо, і з якимсь приреченим смутком. Розповідав, як обстрілювали Горлівку, як стріляли по лікарнях і школах. «Ну навіщо звідти — і по лікарнях і школах? ...». — «Чому Ви думаєте, що це саме українська армія стріляла?». — «Жучки» спеціальні там залишали .... Вони ціль вказували». — «Хто залишав?». — «Різні жадібні люди ...». Ну, тобто якісь жадібні й абсолютно цинічні люди за гроші, отримані від української армії, розміщували в лікарнях і школах якісь незрозумілі «жучки», що слугували корегувальниками для української артилерії ... До «жучків» я була спокійна. І дуже мила з таксистом. Але «жучки» мене підірвали. «Це війна, розумієте? Так, стріляють. Так, потрапляють в житлові будинки. Так, потрапляють в лікарні та школи — особливо, якщо в них окопуються ополченці, що вони дуже люблять робити. Війна, розумієте? На ній — стріляють. Треба було менше кричати «Путин, прийди!» і на референдуми бігати». — «Я на референдуми не ходив. Я не хочу жити в Росії, мене в Україні все влаштовує ....». — «Ви не ходили — інші ходили. Тепер кричать, що в Луганську та Донецьку жерти нічого і що Україна їх зрадила. Спочатку їх зрадила Росія, кричать вони, бо не взяла до себе після референдумів, як Крим, без єдиного пострілу, а тепер, кричать вони, їх зрадила Україна, бо влаштувала їм економічну блокаду. І найголосніше кричать, що стріляють. Що українська армія тут, бачте, приїхала, і стріляє. Звичайно, стріляє. Вона, така річ, свою територію захищає». — «Та я сам від ополченців постраждав ... Мене прикладом били по спині, по голові, ніс поламали .... Коли в Горлівці працював на автобусі, у напарника був день народження, пішли з ним після роботи до кафе пива випити ... Вони заходять: «Чё вы тут пиво пьете? Идите окопы рыть!». Я кажу: у нас робочий день закінчився, можемо випити. А окопи вам рити не буду, з якого дива? Вивели на вулицю, побили. Мобільний відібрали, добре хоч гроші в автобусі залишив». — «Ясна річ — в Горлівці, в Макіївці до ополчення переважно хто йшов?». — «Кримінальники ....». — «Яких випустили з в’язниць і які отримали зброю». — «Так . Та я тих, хто мене бив, знав давно. Теж із цих ... Кажу: сміливий ти, бити мене з автоматом у руках, а ти без автомата спробуй зі мною побитися. У мене друг — баптист. Для них баптисти — це взагалі ... Вони у нього машину «віджали», гроші, потім в підвалі зачинили, били .... Війна ... Як хочеться, щоб все вже нарешті закінчилося ... Дорога гуде, гуде сильно». — «Як це — гуде?». — «Асфальт гусеницями продавлено — он, бачте, сліди від гусениць? Колесо в них потрапляє — і дорога під ним гуде».
... Ми приїхали до Семенівки. Тариф за лічильником — 32 гривні. У мене з дрібних тільки дві купюри — 50 і 20. Даю йому 50. «У мене решти не буде». — «Під розрахунок немає». — «А що ще є?». — «Тільки 20». — «Давайте 20». — «Але 12 гривень я все одно не знайду». — «Та грець із ним, не треба. Давайте 20». — «Не вигадуйте, Вам виручку здавати, зарплата ж від неї залежить». — «Так у вас немає». Давайте, наступного разу, якщо я до Вас за викликом потраплю — віддасте», — сказав він, беручи двадцятку. Я відкрила рот, закрила й знову відкрила — як акваріумна рибка (підозрюю, що вираз обличчя у мене був теж як у неї). Я приїхала до семенівської школи, мені треба було до директора, час зустрічі вже підпирав — а я не могла зрушити з місця: думала, що якщо не знайду зараз десь ці 12 гривень, буду відчувати себе останньою тварюкою. Тож, незважаючи на всі його вмовляння, йти я не збиралася… — «Ви у школі довго будете?» . — «Години зо дві». — «Давайте я Вас почекаю, відвезу назад і Ви вже за дві поїздки розрахуєтеся». — «А простій у 2 години скільки буде коштувати?». — «Ніскільки. Я в Краматорську по
7 годин простоював, нічого не заробляючи. А тут всього лише 2 години».
Коли я повернулася, він спав на задньому сидінні. — «Ой, я хоч відіспався завдяки Вам»... Приїхали до Слов’янську. Тариф знову 32 гривні. За дві поїздки — 64. «Ось 50 гривень, плюс до тих двадцяти, що я дала». — «В мене й шести гривень решти не буде ....». — «І не треба! — радісно повідомила я. — Шість гривень, та ....». — «Ні. Це неправильно. Ви що? Ось — забирайте 20, а я візьму 50». Я даю йому назад двадцятку, він знову її повертає. І так кілька разів. «Ну навіщо Ви? Ви ж приїжджа, Вам теж гроші потрібні!». «Зараз почну плакати», — зрозуміла я, поклала гроші за кермо, вдарила по них: «Так! Все! Суперечку закінчено».
.... Потім ще годину ходила навколо слов’янської мерії, до якої, власне, приїхала. Матвій згадався, шестирічний хлопчик з Антрацита... За два тижні до цього показувала першокласникам однієї зі слов’янських шкіл наш мультфільм «Бабай». Після перегляду діти побігли до вбиральні. Матвій стояв біля умивальника, не міг дотягнутися до крана. Відкрила йому воду, вичавила рідке мило. Помив руки, «Тепер що робити треба?». — «Суши» — «А як?». — «Під сушаркою». Сушарка для нього також зависоко, підставила під неї руку, щоб йому допомогти. Пролунав різкий шум. «Ой!» — дитина здригнулася всім тілом, притиснула руки до грудей, стиснула кулачки. «Ти чого? Ти сушарки ніколи не бачив?». Застиг наче вкопаний, мовчав, не відриваючи погляду від сушарки — джерела несподіваного, гучного звуку й шумової хвилі. «Це переселенці, — сказала вчителька. — У мене таких третина класу, десять осіб. У всіх психіка підірвана ...». — «У чому конкретно це проявляється?». — «Ну от, наприклад, в тому, що ви тільки-но побачили». Після цієї довбаної сушарки у Матвія почали смикатися обидва ока. Хоча коли дивився мультфільм, обличчя було спокійне ...
За Матвієм до моїх роздумів потяглися інші люди, що розповідали свої історії. «Наш автобус довго стояв перед блокпостом, очікуючи дозволу на в’їзд до Горлівки. Мороз, холодно ... Поруч із дорогою — поле, на ньому кілька українських танків. Один почав стріляти у бік Горлівки .. Бачили ж, що на дорозі стоять пасажирські автобуси, повні людей — навіщо ж цієї миті стріляти почали? Добре, що звідти відповідь не прийшла ... На блокпостах між українською та окупованою територіями завжди такі черги, по кілька годин, неймовірно важко витримувати це очікування. Цієї зими пасажири однієї маршрутки не витримали, почали просити водія поїхати в об’їзд, полями. Він довго відмовлявся, але вони його все-таки вмовили. Поїхали. І підірвалися на міні. Кілька людей загинуло, а водія потім судили»,— Юля розповідала, переселенка з окупованої Горлівки, в якій залишилися чоловік, старша донька й онука, й до якої Юля тому періодично їздить.
Або звільнена, а нині прифронтова Попасна, що за 12 км від «сепарського» Первомайська ... Попасну накривало жорстко. Як кажуть деякі містяни, ополченці стріляли не по українських блокпостах, а по житлових кварталах — спеціально, щоб посіяти паніку. Буквально в перші дні прямим, цілеспрямованим попаданням було зруйновано хлібокомбінат. Хліб для людей розвозили тільки сміливці-підприємці, що залишилися в місті, й волонтери. «Було завдання під обстрілами пробратися до машини з хлібом, — розповідав директор однієї з міських гімназій. — У мене мати старенька одна живе. Треба було дістатися до машини, а потім — до її будинку, щоб хліб їй принести. Ввечері місто занурювалося в морок , не світилося жодне вікно — багато хто виїхав, ті, хто залишився, сиділи по підвалах. Хоча снаряди від систем залпового вогню прошивають землю вглиб на кілька метрів, і підвали не завжди рятували».
Сьогодні багато хто з попаснянців не обробляє городів і не відновлює своїх пошкоджених будинків — вважають це безглуздим: посадиш город, відновиш житло — а раптом знову обстріли й усе знову зруйнується? ...
«Дивишся у вікно — а за ним БТР їде. За будинком, через вулицю — поле, на ньому танки стріляють». — «Чиї танки?». — «Ну цих, деенерів ... Торік мешканці нашого будинку все літо в підвалі прожили. Я, поки сама була, також спускалася, але коли мені з лікарні привезли дочка — вона після автомобільної аварії стала інвалідом й у візку пересувається .... Я не могла її сама підняти», — це 65-річна Людмила Федорівна, переселенка з Єнакієвого, розповідала мені. — «А покликати сусідів на допомогу?». — «Та сусіди до того часу вже всі виїхали, ми одні на поверсі залишилися». — «І що ж ви робили?». — «Нічого. Плакали ... Я її витягала в коридор, ставала над нею як шуліка, руки витягувала над нею — думала, може хоч так її якось врятую. В ліжку обкладала її подушками, щоб осколки від шибок не поранили». — «Чому ж ви не виїжджали?». — «Ой, Олено, ти не уявляєш, що у нас діялося тоді на автобусній станції! Таке стовпотворіння, паніка, ніхто не знає, куди бігти ... Ми з нею самі не змогли б виїхати. Вже пізніше нас вивезли волонтери. Мене — до Слов’янська, її — до Старобешевого, до лікарні... понавигадують ці «деенери», «еленери», казна-що! Мені в Україні добре жилося все життя — навіщо все це?».
... Ну, і про «жучки», вони ж — «маячки». «Вони говорили:« Це приїхали бандери й поставили нам «маячки». Тому ми повинні стріляти по них у відповідь». Та це маячня, ці «маячки»! Коли я ще не виїхав зі своєю родиною з Макіївки, від нашого будинку деенерівці били вбік Донецького аеропорту. А наступного дня в новинах по російських телеканалах передавали, що в житловому районі біля аеропорту підірвалася маршрутка, загинули люди, автобус ще один з людьми постраждав — і все це українська армія. Але я ж бачив, як денеерівці стріляли — просто їх снарядики не долітали трохи до аеропорту, і потрапили в той житловий район, де маршрутка перебувала», — це не боєць української армії, це шахтар, Сергій з Макіївки розповідав. «Жучки-маячки» — просто цирк якийсь, людям задурили голови, вони вірять і в «жучки», й у все, що їм говорять». — «Коли все закінчиться, наші території звільнять, люди ж ці на них залишаться жити — і що робити з їхніми задуреними головами? ... ». — «Що робити? Якщо наша українська влада дійсно буде дбати про людей, їм потрібно насамперед говорити про Бога. Потрібно омити їхні душі, омити їхню свідомість, дати їм можливість покаяння. Вони пройдуть своєрідну реабілітацію. І навчаться любити. Тому що Біблія навчає нас любити. Навіть якщо тобі відірвало ногу. Тільки цим ми зможемо врятувати нашу українську націю».
... Дорога гуде, гуде сильно. Асфальт, продавлено гусеницями. Будинки, що не відбудовують — одні, бо відбудовувати просто нічого, інші — навіщо, а раптом знову зруйнують? Сушарки для рук, які воскрешають у дітей жах пережитих обстрілів. Маленькі робочі люди, побиті ополченськими прикладами — зберегли гідність і патологічну чесність у грошових відносинах. Маршрутки, що підриваються на мінах — тому що їхні пасажири виснажені багатогодинними очікуваннями на блокпостах. Маршрутки, розстріляні для пропагандистської картинки російського телебачення. Шахтарі, які думають про те, як омити душі, озлоблені війною, і врятувати українську націю.
Якби мене запитали, чого я хочу сьогодні найбільше, я б відповіла: тільки одного. Щоб під донбасівським таксі припинила гудіти дорога.
