Про національне примирення та згоду
Згідно з останніми даними Київського міжнародного інститут соціології, на запитання «Який варіант виходу з нинішнього воєнного конфлікту на Донбасі Ви вважаєте найбільш прийнятним?» 57% українських респондентів відповіли «продовження мирних переговорів і мирне врегулювання на основні Мінських угод».
Варіант «визволення територій Донбасу силою Українською армії» обрали 28% респондентів. 48% громадян України заради миру готові надати російській мові статус другої державної, 41% – відмовитися від вступу до НАТО, 34% – відмовитися від вступу до Європейського Союзу, а 33% – погодитися з остаточним відокремленням Криму.
Отже, мирний шлях розв’язання конфлікту на Донбасі залишається в українському суспільстві пріоритетним. Але одна справа вирішити зовнішні військо-політичні питання на рівні представників протиборчих сторін, інша – примирення між окремими соціальними групами всередині держави.
За даними фонду «Демократичні ініціативи», ще на початку цього року 57% українських респондентів висловили думку, що проведення державної політики з національного примирення є актуальним. Не погодилися з цим лише 16%. Впевненість у необхідності такої кампанії об’єднала всі регіони України, особливо ця ідея отримала підтримку на Донбасі.
Як зазначає Дмитро Ольшанський у роботі «Основи політичної психології», національне примирення є комплексним політичним і соціально-психологічним процесом, який включає в себе широкий комплекс різнобічних заходів. Їх мета – припинення національного чи регіонального конфлікту, умиротворення того чи іншого територіального конфлікту, досягнення згоди між протиборчими сторонами та встановлення миру всередині держави.
На 41-ій сесії Генеральної асамблеї ООН у 1988 році політика внутрішньодержавного примирення була офіційно визнана «базовою моделлю врегулювання національних і регіональних конфліктів». У політико-психологічному відношенні найбільш значними є три аспекти національного примирення.
1. У стратегічному відношенні це один з найбільш очевидних шляхів реалізації ідеї неконфронтаційного політичного мислення.
2. У реалістичному плані це найбільш конструктивний спосіб розблокування цілого ряду хронічних внутрішньодержавних, міждержавних і регіональних конфліктів, а також загалом зниження глобального протистояння у світі.
3. Національне примирення – одна з найбільш продуктивних можливостей розвитку соціальних процесів у тих країнах, де розпочаті перетворення, до яких можна віднести будь-яку революцію, комплекс реформ тощо, відразу зіткнулися з непереборними труднощами.
З темою національного примирення тісно пов’язане поняття національної згоди. За Ольшанським, це – політико-психологічні результати та наслідки ефективної та конструктивної внутрішньої політики. Тобто стан гармонійних взаємин і успішної взаємодії різних соціальних груп у межах однієї держави.
Національна згода як довгостроковий стан базується на адекватній і зрозумілій політиці, що влаштовує всіх членів даного суспільства. Зазвичай така політика включає в себе постійний пошук і досягнення взаємоприйнятних компромісів, які задовольняли б інтереси всіх соціальних груп, що живуть на території певної держави.
Національна згода передбачає наявність спеціальних механізмів переговорного характеру – як правило, вбудованих у механізми здійснення влади, що забезпечують мирне врегулювання виникаючих конфліктів і протиріч на демократичній основі.
Прикладом досягнення національної згоди такого типу можна вважати укладений у 1989 році всіма політичними силами Тунісу «Національний пакт заради примирення і злагоди», в розробці якого брали участь і психологи, а зміст якого зводився до угоди щодо перспективних напрямків розвитку держави і суспільства після усунення від влади колишнього президента, що отримало схвалення з боку широких мас населення.
Способами виявлення та досягнення національної згоди в таких ситуаціях зазвичай є «круглі столи» за участю максимально широкого крута політичних партій і рухів, які представляють переважну більшість членів суспільства. Приклад – «круглий стіл» Польської об'єднаної робітничої партії і опозиційних до неї сил в 1989 році. Він привів до досягнення згоди щодо переходу до нових форм соціально-економічного та політичного устрою життя.
Згідно з даними фонду «Демократичні ініціативи», серед суб’єктів, здатних сприяти національному примиренню, найбільше українці сподіваються на українську владу та засоби масової інформації, а також на те, що українці зможуть примиритися самі. Ці три чинники спільні для усіх регіонів країни, зокрема – для Донбасу.
Можливо, сьогодні говорити на тему національного примирення не зовсім на часі – але чим раніше ми почнемо опрацьовувати цю тему, тим скоріше буде зменшуватися потенціал донбаського конфлікту. Адже, якщо ми будемо йти шляхом національного примирення у пошуках національної згоди, зовнішня агресія буде безсилою.
Євген СЕРЕДА, політолог, журналіст
