Прощавай, мій бессарабський друже
Сьогодні провели Людину. В останній путь… Талановиту, гармонійну, професійну, позитивну… Пишу не заради свого слова, пишу заради його слова. І пам’яті. Він любив писати. І вмів. Валерій ФУЙОР. Раптово і передчасно: лише 54...
Ми познайомилися п’ять років тому випадково і по-сучасному – віртуально у ФБ. Валерій звернув на себе увагу своїми оригінальними і змістовними постами. Тоді «День» запропонував йому спробувати написати для нас колонку, блог. І він погодився. Так почалася наша співпраця, так він став нашим автором і блогером. Валерій часто цікавився – Іване, ну як, бо мені в цій ніші, тим більше в такій поважній газеті, також доводиться вчитися?.. Я знаю, що він полюбляв вставати рано і творити – писав на різні, в основному суспільно-політичні теми (якщо не йшло – відкладав і знову повертався), любив образи, приклади з життя і гостре слово. Тексти він народжував, і з кожним разом робив це краще і краще. Я казав йому про це відверто. Він радів…
Окрім робочих обставин, зблизив нас ще один момент. Як виявилося, хоча у мене були підозри, малою батьківщиною Валерія був Буджак, він здебільше виріс у гагаузькому селі Чок-Майдан (кожного року з відповідальністю і за традицією їздив на могилу своїм батьків), маючи в крові гагаузьку, румунську (його прізвище) і болгарську кров. Сам він часто називав себе «бессарабцем». Ми любили обговорювати наші регіональні теми і проблеми. І про це він також писав – прямо і правдиво, не так шаблонно як дехто звик там на місці. Його поважали і запрошували погостювати в Гагаузію, бо це був погляд з висоти польоту. До речі, Валерій серйозно працював і назбирав матеріал, зокрема на місцях, про Голодомор 1946-1947 рр. в Південній Бессарабії. Планував видати книгу, але не встиг…
Однак найголовніше – Валерій поєднував в собі порядність, професіоналізм і патріотизм. За фахом він був правником: знаю, що на різних етапах допоміг багатьом людям, які потребували юридичної допомоги. Він, в тому числі, був засновником Бессарабської правозахисної групи. А ще, наприклад, брав участь у виборчих кампаніях на боці демократичних сил, зокрема в «суворі часи» на Донбасі. А бути патріотом України у Львові (чи навіть у Києві) і в Донецьку, як Ви знаєте, це різні речі. За що, було, страждав (в переносному і прямому сенсі цього слова). Валерій любив Україну і не любив її ворогів. Він працював на Україну і вірив, що для неї настануть кращі часи. Про це ми також багато говорили. На жаль, в нашій країні поки не навчилися цінувати таких людей…
Валерій встиг пожити в різних містах України (на півдні і на сході), не кажучи про більш ранні радянські часи, увібравши в себе багату різноманітність різних народів і регіонів, проживши, можливо, нелегке, але цікаве життя. Він був мудрою людиною, володів прекрасним відчуттям гумору, що відзначали всі, хто його знав. Оптимістично дивився в майбутнє і надихав.
Ми здружилися. І ми дружили (на жаль, не так часто бачилися як хотілося), в тому числі сім’ями… Тепер тебе немає, друже. Дуже шкода, були плани… Спочивай з миром!
P.S. Додаю посилання на сторінку зі статтями Валерія Фуйора в газеті «День».
