Примара скляного винограду
Можливо, через теплий туман, передвісник нашого нового бабиного літа, але того ранку, у годину пік, у вагоні тролейбуса стояла задуха, як у старій сумці. Обличчя пасажирів не були ані особливо сумними, ані грізно-похмурими чи явно сердитими. Все було набагато гірше — вони були ніякими. Ніби скомандували «ані руш!» цій спільній апатії та абсолютній байдужості в позах та поглядах... Можливо, лише через монотонність пересування в заторах і тісноті, можливо, це відразу зникне, варто вийти з вагона, але хоч як умовляй себе, мені було незатишно. І у цей момент, абсолютно невмотивовано, мозок сам прийшов на допомогу і підкинув свою гру в біг навздогін, цього разу з моїми флакончиками. Бувало таке і раніше, та й сюжет мені знайомий, але якщо все вчасно, то як вперше, і мої п’ять квадратних сантиметрів рецепторів, що реагують на запахи, а саме така площа їх у людини, підбадьорилися. І я вкотре пошкодувала, що свою наївну колекцію порожніх флакончиків від хороших ароматів не перевезла до нового кабінету і нової редакції, а залишила її, щоправда, не без докорів сумління і жалю, колишнім колегам... Всім — це означає нікому конкретно. Та так і не дізналася, хто замінив їм мою ласку, втім, якщо йдеться про безсловесні скельця, яким ані холодно, ані спекотно від того, що їх не взяла хазяйка в нове життя, то смішно думати про це. Дивно, якщо все так невибагливо, чому через багато років я пам’ятаю, навіть не аромати тих парфумів, а відчуття, які викликало їхнє «вбрання», — всі ці флакончики, пляшечки... Переконана, немає нічого більш інтимного, ніж пам’ять про якісь незначні для інших, але вельми теплі для тебе дрібнички, отже, мозкова, скажімо так, бібліотека сама вирішує, що зберігати в архіві, визначаючи місце деталям зовсім не другосортне, хоч, безумовно, є більш значущі події, але подихала я в обстановці вельми некомфортній, і саме віртуальні скельця того ранку стали у пригоді. Тоді ж усі, хто забігав до мого редакційного кабінету з подружок, відразу ж наближалися до столика, де жила моя колекція, знімали будь-яку пробку і вдихали... Ми відразу наснажувались і починали що-небудь згадувати або ділитися вичитаними порадами від відомих яскравих жінок, і треба сказати, що в усе вірили і несамовито прагнули пристосувати до себе, особливо якщо порада своїм шанувальникам, точніше секрет француженок, був озвучений. Габрієль Шанель: «Краплю ароматної речовини нанести за вухами, на ключиці і зап’ястя...». Упевнена, з ключицями вона злегка погарячкувала, але я якось так і не перевірила на собі. Може, і пропустила щось дуже важливе, хоча і її «Шанель № 5» теж ніколи не нюхала, а ось про флакон знаю більше. Максимально строгий, простий, але витончений, з пробкою, обробленою, як смарагд, був він виставлений у Нью-Йорку в Музеї сучасного мистецтва, де його було визнано шедевром авангардистського дизайну. Ще колись приголомшив мене пластиковий флакон у вигляді чорної пантери з парфумами, які всі називали, якщо не помиляюся, «Ніч» від «Paco Rabanne». Його побачила у однокурсниці, якій у свою чергу він дістався від сестри, а та отримала від якихось іноземок під час екскурсії. До чого такі подробиці, які навіть є смішними сьогодні? Все тому, що в часи перебудови, а особливо до того, всі ці дрібнички були важливими і актуальними, і володіння такою дивиною, та ще й із запахом лимона, паленого цукру, туї, зараз мене воно, може, і не схвилювало би, давно люблю лише ваніль у різних комбінаціях, та й часи зовсім інші, але якщо де-небудь у театральному фойє, поруч у компанії вловлю схожий запах, відразу ж механічно обернуся, аби навіщось зрозуміти — кому ж він належить, відчувши приємне миттєве єднання, як з однодумцем.
Так заколисавшись, непомітно під’їхала до своєї зупинки, і зібралася вже зістрибнути з цих фантазійно-документальних чи то гойдалок, чи то повітряної хмарки, але не вийшло — думка підстрибом полинула далі, точніше, повернулася до колишніх позицій і підкинула ще один ароматний епізод. Чомусь завжди здавалося, що ніжність і вірність до улюбленого аромату, а часто і його «будиночка», флакончика, властива лише жінкам, але якось здивувалася відвертості одного яскравого, цілком дорослого чоловіка, який згадував своє потрясіння від зустрічі із запахом.
— Одного дня, — розповів він, — коли навчався в п’ятому класі, я зауважив, як мій товариш часто щось дістає потай з портфеля, припадає до загадкового предмета і завмирає. На перерві притиснув хлопчика до стіни і вирвав зізнання. Зі своїх рук і на відстані він показав маленький порожній флакончик, на якому було написано «Шанель № 5». Побачене розчарувало мене. Тоді товариш обережно вийняв щільно припасовану пробку і протягнув мені флакон — нюхай! І все... Яким прекрасним виявилося те, що я спробував. Пам’ятаю, готовий був віддати що завгодно за цей флакон, але парфумерний скнара був непохитний. Я ж втратив спокій, і мама подумала, що завчасно закохався. Вона мала рацію — я закохався в аромат. І це виявилося назавжди.
Одній моїй приятельці подарували, викупивши у колекціонера вінтажних ароматів той загадковий флакон з ароматом «La Nuit Paco Rabanne», який вже перестали випускати понад двадцять років тому. Ми не змовляючись дійшли думки, що те, що звучало колись пронизливо і хвилююче, сьогодні зовсім не так хвилює, хоча шлейф — чудовий, в ньому балансували і мед, і шкіра, і троянди, він і стильний, і жіночний... Але я, повторюся, віддана ванілі, а однолюби завжди дуже вперті.
Було б зовсім несправедливо не пригадати простенький найдешевший тоді одеколон, «вдягнений» у флакон у вигляді скляного винограду. У школі я місяць відмовляла собі в шкільно-буфетних солодощах і збирала гроші на подарунок мамі та бабусі. Щороку, з неабияким завзяттям, дарувала їм два виногради, причому так і не запам’ятала — чи подобався моїм цей зовсім не французький парфум. Мене ж зачаровував сам сюжет — я йшла на образ, на таємницю, на казку. І ось підходиш ти, в товкотнечі та задусі, виноград разом з ароматами-аристократами став мені у пригоді, відвернув від нудьги, і так захотілося побачити його хоч раз. Ні, звичайно, простенький аромат мені ні до чого, а ось флакон, його зелене тільце, його вигини, я навіть пам’ятаю, як часто його гладила, він тоді став ніби частиною мене.
Все, вирішено, їду на барахолку, їду на Петрівку — там, можливо, й зустріну свій дитячий виноград, адже був він моїм фаворитом у школі. Схоже, що дотик, нехай навіть уявний, до далекої дрібнички, який так допомагає і сьогодні, аж ніяк не дрібниця. Що думають із цього приводу психологи, не знаю. Мені просто байдуже, до того ж такі спогади є у кожного, і у будь-який момент можна в них закутатись, як у затишний розтягнутий домашній светр.
Що може бути краще...
