«Приціл» під прицілом
Кілька запитань до творців суспільно-політичного ток-шоу на «Телекритиці»
В українських телеглядачів з’явилася альтернатива. Минулої суботи «Телекритика» запустила суспільно-політичне ток-шоу власного виробництва «Приціл». Його ведучим став заступник головного редактора газети «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін. Програма виходитиме щомісяця в прямому ефірі, після чого її запис зберігатиметься у відкритому доступі у «ВідеоТеці», команда якої працює над ток-шоу.
У проморолику Сергій Рахманін охарактеризував «Приціл» як «проект для тих, хто хоче бачити та здатний діяти». «Телекритика» також обіцяла, що ведучий запрошуватиме до участі в обговоренні «найбільш компетентних експертів, яких рідко можна побачити в українському телеефірі».
Зважаючи на те, що з початком травня країна опинилася практично один на один із Савіком Шустером, новому суспільно-політичному проекту треба порадіти. Тим паче, що можна розраховувати на його незалежність від політичного тиску. До речі, створюється «Приціл», як повідомляла «Телекритика», за фінансової підтримки Посольства США в Україні. Утім, це ще не гарантія, що в проекті не буде речей кон’юнктурних...
З першого випуску завжди складно робити висновки про будь-яку програму. Та оскільки наступний буде аж через місяць, то є шанс, що команда «Прицілу» зможе врахувати перші враження глядачів. А вони поки що — суперечливі. Не будемо говорити про певні технічні недоопрацювання — це речі хоч і важливі, та все ж у даному разі другорядні. Краще поговоримо про зміст. Найперше, шоу бракує внутрішньої динаміки. Звісно, добре, що у студії «Прицілу» не бурлили емоції, які час від часу впродовж минулого року доводилося спостерігати на «Шустер Live». Та все ж місцями у програми відверто зникав темп... Сергій Рахманін — журналіст з великим досвідом. Але досвіду недостатньо, щоб зробити програму живою. Вочевидь, потрібно шукати нові форми, іншу стилістику, можливо, не повторювати студійний формат, який уже стільки років поспіль використовують на телебаченні.
По-друге, виникають запитання до теми дискусії. Її Сергій Рахманін сформулював так: «Юлія Тимошенко — жертва чи кат?»; а головне запитання ефіру полягало в тому, яких жертв громадяни мають право вимагати від політиків, якщо від їхньої поступливості залежить доля всієї країни? Не можна сказати, що тема зовсім не на часі. Втім, чи саме про це потрібно сьогодні говорити з українцями в контексті підписання Угоди про асоціацію? І які висновки мали зробити глядачі: що Юлія Тимошенко повинна чимось поступитися; чи що її не треба звинувачувати, якщо раптом справи підуть не так, як хотілося б; чи що Європа таки має бути поблажливою? Чому б за місяць до Вільнюсу не поговорити про те, що ще медіа-спільнота, громадянське суспільсво можуть зробити, щоб Угода була підписана? Або чого євроінтеграція вимагає від нас із вами (не секрет, що більшість громадян або уявляє Європу в рожевих кольорах, або панічно її боїться)? Зрештою, чому б не поговорити про те, чого українці напередодні саміту повинні вимагати від себе? Адже пам’ятаємо девіз програми: проект для тих, хто здатен діяти!
З першого випуску «Прицілу» склалося враження, що команда не надто розуміє, хто є їхнім глядачем. Бо якщо творці ток-шоу, насамперед, звертаються до тих українців, які «втікають» від смислів, що їх пропонує телебачення, в мережу, не шукають для себе простих відповідей на складні запитання та передбачуваних схем поведінки (а це, власне, й є потенційна аудиторія будь-якого аналітичного інтернет-проекту), то самі мусять бути готовими виходити за межі усталеної в українському інформаційному просторі постановки питань. Мусять шукати теми, які зруйнують уже існуючі шаблонні погляди на ті чи інші проблеми та спонукають суспільство подивитися на себе й оточення по-новому. А вже опісля можна буде сподіватися на активні дії з боку глядачів!
