Привиди
У торговельному центрі напроти мого будинку на другому поверсі знаходиться великий магазин меблів. Там, власне, не тільки меблі, а й усе необхідне, аби повністю обставити житло: від рушників до кухонь.
Деінде на поличках стоять книжки однакового формату і товщини. Одного разу я придивився до корінців і виявив, що називаються вони або Bella Toskania («Прекрасна Тоскана») — автор F. Mayes, або Acqua alta («Висока вода») — Donna Leon, або Vincent by himself («Вінсент окремо») — Bernard, і насправді це не книжки, а муляжі, тобто порожні картонні коробочки з «обкладинками», пофарбованими в різні кольори, але незмінно у трьох версіях назв.
І лише в одній шафі серед цих трьох ні сіло ні впало затесався вугільно-чорний прямокутник з білими літерами: Вільям Шекспір, «Гамлет».
Звісно, немає різниці, що там стоїть для прикраси, головне, аби народ меблі купував, вочевидь, такий декор виробляє спеціальна фірма, але уява все одно домальовує: день закінчується, продавці йдуть, гасне світло, і тоді крізь стіни і вікна блідими тінями в магазин вступають привиди. Вони беруть ці подоби книжок, сідають на стільці й канапи і починають читати про високу воду, прекрасну Тоскану чи про щось інше — порожнечу можна заповнити чим завгодно. Тут у них бібліотека. Саме тут вони якнайкраще імітують живих. А опівночі з’являється привид батька Гамлета, щоб виголосити своє потойбічне звинувачення... Після чого всі розходяться. Десь так.
Це фантасмагорія лише частково. Адже чи не є наше суспільне життя примарною сумішшю читальні й театру, де одні й ті самі ірреальні телевізійні чи інтернет-сутності втовкмачують нам настанови й обіцянки з однаково порожніх фоліантів? І навіть щось масштабу Шекспіра вихолощується до чергової оболонки.
Книжки-муляжі ніхто не купуватиме, а спорожнілі ідеї чомусь не просто купують дорогою ціною, а ще й намагаються втілювати з упертістю та постійністю, гідними набагато кращого застосування. І жертви у підсумку — з плоті й крові.
