Пушкін та Україна: постювілейні нотатки
Цього року 6 червня минуло 215 років від дня народження російського поета, прозаїка Олександра Пушкіна. Ніби й не дуже круглий ювілей. Але ж — Пушкін!.. Ще задовго до цієї дати, минулого року, українські комуністи пропонували відзначати цей ювілей у нас на державному рівні. Навіть внесли відповідну постанову до Верховної Ради. Для чого це робилося — зрозуміти неважко. Наші комуністи, які співали й співають під дудку Росії, хотіли хоч трошки відвернути увагу від 200-річного ювілею Тараса Шевченка й перевести увагу на Пушкіна. Із цього нічого не вийшло. Під час гарячої зими 2013—2014 рр. було не до Пушкіна. Проект постанови про відзначення пушкінського ювілею так і припав пилом.
Цікаво, що навіть у Росії про цей ювілей майже забули. Це й зрозуміло. Зараз у Росії тільки й роблять, що думають про Україну. Не до великого поета землі російської їм зараз.
♦ Та все ж деякі скромні дійства, приурочені до 215-ї річниці Пушкіна, в Росії все-таки відбулися. Про це, зокрема, повідомили російські мас-медіа. Цікаво було подивитися новини з цього приводу на «Першому телеканалі» Росії. Спочатку повідомлялося, що день народження Пушкіна — це водночас і день російської мови, оскільки росіяни вважають, що саме Пушкін є творцем російської літературної мови. М’яко кажучи, така думка є далекою від істини. Власне, літературну російську мову створили ще до Пушкіна. А першою мовою, котрою оволодів цей російський письменник, була... французька. Але не звертатимемо уваги на такі «дрібниці».
Глянемо краще, як російські ЗМІ подали святкування ювілею поета. «Перший канал» передусім повідомив, що до пам’ятника Пушкіну в Сімферополі поклали квіти. І хоча, судячи з відео, шанувальників поета в цьому місті виявилося мало, але ж сам факт... Головне — показати, що Сімферополь — «русскій город». Далі було ще цікавіше. У Новосибірську тих, хто міг прочитати кілька стрічок із віршів Пушкіна, безкоштовно пропускали в метро. І ось якийсь політично підкований російський мужик перед турнікетом у метро цитує Пушкіна «на злобу дня» — цитує «Полтаву», де згадується Україна (відомо, в якому контексті).
♦ Отож навіть ювілей Пушкіна в Росії не обійшовся без України.
Тому, гадаю, варто подивитися, яке відношення мав Пушкін до України, як він сприймав Україну та українців, яка українська проблематика знайшла відображення в його творах. Питання ці далеко не другорядні для розуміння творчості поета. Однак вони не знайшли належного осмислення в літературі.
За радянських часів з’явилося кілька робіт про перебування Пушкіна на українських землях. Тема «Пушкін і Україна» знайшла відображення в роботах академіка О. Білецького, деяких інших авторів. Звісно, осмислення цієї теми відбувалося в ключі радянсько-проросійської апологетики: мовляв, Пушкін — найвидатніший поет нашого «найстаршого брата». А ще він — поет-революціонер. За роки нашої незалежності, наскільки мені відомо, в Україні цією темою ніхто серйозно не займався, як, зрештою, й у Росії.
Як відомо, дитинство та юність поета були пов’язані з Петербургом і петербурзьким оточенням. Після помітної перерви 1820-х років «перевихований» Пушкін, уже як апологет імперії, знову повернувся в Петербург, де й жив до кінця своїх днів. Тобто саме Петербург визначив світосприйняття поета і, зрештою, основні моменти його творчості.
♦ Але чи можна тодішній Петербург сприймати як «автентичну Росію»? Передусім це була імперська столиця, своєрідне «стовпотворіння вавилонське», в якому перемішалися різні народи. Тодішня імперська еліта навіть намагалася спілкуватися «інтернаціональною» французькою мовою, а не російською. Значну й впливову частину петербуржців складала «українська діаспора». Не дивно, що українці фігурували в оточенні Пушкіна, — Кочубеї, Вільєгорські, Полетики... Без сумніву, вони впливали на поета, «підказували» йому теми з української історії. Саме в цих «діаспорних» впливах варто шукати корені пушкінської «Полтави».
У травні 1820 р. Пушкін (щоправда, не зі своєї волі) опинився на українських землях. Фактично то було заслання, яке в літературі часто подається як гоніння на поета за його вільнодумство. Справді, молодий Пушкін дозволяв собі у віршах критикувати петербурзьку верхівку. Молодість є молодість. До того ж він обрав собі за ідеал поета-бунтаря Байрона, якого хотів наслідувати в житті. Зрештою, декому з високопоставлених це набридло. І поета послали на «перевиховання» на південь.
♦ Варто враховувати, що Пушкін належав до верхівки петербурзького світу. Це був потомствений аристократ. Його, звісно, могли «пожурить за шалости», але серйозно карати не збиралися.
Південне заслання, яке частково пройшло на українських землях, аж ніяк не було обтяжливим для Пушкіна. Візьмемо хоча б один такий факт. Перед від’їздом з Петербурга він отримав усього лише... тисячу карбованців «проїзних» — чималенька на той час сума, за яку можна було прожити не один рік. На півдні Пушкін нібито виконував чиновницькі функції, отримуючи за це чималу платню. Він вважав себе великим поетом і тому не переймався чиновницькими обов’язками, робив те, що хотів, нерідко створюючи проблеми для своїх начальників. Коли ж новоросійський генерал-губернатор Михайло Воронцов, людина загалом ліберальних поглядів, спробував 1824 року змусити Пушкіна попрацювати на чиновницькій ниві, це викликало бурхливу реакцію ображеного генія: як це так — мене, поета, примушують займатися чимось «земним»?! І Пушкін подав у відставку. Так закінчилося його південне заслання.
Фактично заслання стало благом для поета. Та, власне, чи було це засланням? Воно, за мірками пізніших часів, нагадує таку собі чотирирічну стипендію. Завдяки цій «стипендії» Пушкін міг подорожувати, набиратися нових вражень і, звісно, творити. Що не кажіть, а російське самодержавство не скупилося підгодовувати таланти. Щоб потім мати можливість їх використати. Пушкін не був тут винятком. Він став таким собі царським грантоїдом. Не авторські гонорари, а щедрі дотації від царя-батюшки забезпечували основні доходи поета. Тому не дивно, що він поступово еволюціонував від «бунтаря» до апологета російського самодержавства.
♦ Але повернімося до т.зв. південного заслання. Більша його частина пройшла в Молдавії, в Кишиневі. Проте Пушкін часто бував і на українських землях. Першим пунктом його перебування на півдні став Катеринослав (Дніпропетровськ). Побував він у Олександрівську (Запоріжжі), проїжджав через українські причорноморські степи, був на Кубані, де мав можливість спостерігати за життям і побутом українських чорноморських козаків. Тривалий час жив у Криму, близько року — в Одесі. Бував також у Києві, Тульчині. Немало часу провів у Кам’янці (нині — райцентр Черкаської області), де спілкувався з майбутніми декабристами. Щоправда, останні не ризикнули прийняти поета в своє коло. У літературі можна знайти думку: мовляв, вони оберігали генія, не хотіли, щоб його, у разі поразки повстання, репресували. Та, очевидно, справа була не тільки й не стільки в цьому. Реально Пушкін не був корисним для декабристів, а його дуже вільна, іноді непрогнозована поведінка могла створити для них небажані проблеми.
Час південного заслання став продуктивним періодом для Пушкіна-поета. Тут він написав чимало віршів, поеми «Кавказький бранець», «Брати-розбійники», «Бахчисарайський фонтан», почав писати поему «Цигани» й роман у віршах «Євгеній Онєгін». Також планував написати своєрідну епопею про розбійницьку вольницю, вступом до якої і стали «Брати-розбійники», а також історичну епопею, яка б інтерпретувала давньоруську історію. Перший задум, судячи з усього, визрів після спостереження за вільним життям на півдні, за життям козацтва. Наприклад, на Пушкіна великий вплив справила втеча в Катеринославі двох в’язнів, які перепливли через Дніпро. За цією подією він сам спостерігав. Щодо другого задуму, то він, очевидно, визрів під впливом спостережень за святинями Києва. Щоправда, ні перший, ні другий задуми так і не були реалізовані.
♦ Перебуваючи в Україні, Пушкін сприймав цю територію як російську. Українські реалії або не знайшли відображення в його творах південного циклу, або отримали російську інтерпретацію. Наприклад, Київ в уявленні поета сприймався як «святиня русcких городов».
Та все ж було одне яскраво виражене українське зацікавлення Пушкіна. Це — Іван Мазепа. У січні 1824 року поет, перебуваючи в Одесі, дізнався, що в Бендерах живе селянин Микола Іскра, котрий пам’ятає шведського короля Карла ХІІ. Пушкін вирішив з допомогою цього 135-річного старика розшукати сліди могили Мазепи. Він зустрівся зі старожилом, намагався своїми розпитуваннями довідатися щось про Мазепу. Однак Іскра не лише не міг вказати йому бажану могилу чи місце поховання, але взагалі розвів руками: мовляв, навіть такого імені не чув. Потім Пушкін написав:
«И тщено там пришлец унылый
Искал бы гетманской могилы:
Забыт Мазепа с давних пор...»
Власне, «українським твором» Пушкіна можна вважати «Полтаву». Нема сумніву, що цей твір, написаний 1828 року, задумувався раніше, ще під час перебування на півдні. Враження від України, її природи звучать у «Полтаві». Однак поему важко назвати проукраїнською. У ній Пушкін свідомо дискутує з Байроном і особливо — Рилєєвим, які зображували Мазепу в позитивному плані, репрезентуючи його як борця за волю України. Пушкінська «Полтава» з позицій «старшого брата» прославляє суперника Мазепи — царя Петра. Загалом, це був один із перших апологетично-імперських творів Пушкіна. Цікаво, що російська критика без особливого захоплення сприйняла його. Негативну оцінку твору дав В. Бєлінський.
♦ Цікавою гранню теми «Пушкін і Україна» були стосунки поета з Миколою Гоголем. Відомо, що Гоголь обожнював Пушкіна. У першій половині 1830-х років вони багато спілкувалися. Немає сумніву, що Пушкін суттєво вплинув на Гоголя. Він навіть підказував йому сюжети окремих творів — «Ревізора», «Мертвих душ», допомагав під час роботи над петербурзькими повістями. Проте варто задуматися, яким був цей вплив. Фактично Пушкін сприяв русифікації Гоголя, відходу його від української проблематики і зверненню до російської.
Ще одним цікавим і абсолютно недослідженим аспектом теми «Пушкін і Україна» є ставлення російського поета і, зрештою, російської культурної спільноти до Нестора Кукольника. Останній, як і Гоголь, мав українське походження. Але став видатним російським письменником. Він був реальним конкурентом для Пушкіна. Тому останній ставився до нього з відвертою неприязню. Можливо, Кукольник як поет поступався Пушкіну (хоча окремі його поезії — це шедеври російської лірики, наприклад, цикл віршів Кукольніка «Прощание с Петербургом», «Попутная песня», «Жайворонок»). Але як драматург і особливо як прозаїк він стояв вище Пушкіна. Однак російська вчена спільнота підняла Пушкіна, й свідомо чи несвідомо «опустила» його конкурента. Творчість Кукольника практично викинута з російських навчальних програм. Чи випадково це? Приміром, названий вище цикл віршів Кукольніка «Прощание с Петербургом», «Попутная песня», «Жайворонок».
♦ Звісно, немає сенсу заперечувати щодо великої поетичної майстерності Пушкіна (дехто це іменує геніальністю). Однак своєю творчістю він служив Російській імперії. Особливо це було видно в останні роки життя поета. Зрештою, він і далі продовжує їй служити.
