Рядок в історії
«30.11-13.12.2018»
Рік тому, після Прямої лінії із президентом у Росії за височайшим повеління правили підручники географії. Цього року, хоча до реакції із самого Кремля і не дійшло, під прицілом критики опинився підручник усесвітньої історії для 8 класу, в якому школярам йшлося, як «у середині XIX століття Росія захопила Амурську область у Китаї». Так вже вийшло, що за, здавалося б, маленькою правкою в підручнику, яка за 18 путінських років досі нікого не цікавила, мовляв, «Росія нічого ніколи в Китаю не захоплювала», ховається цілковита ревізія Кремлем стратегії розвитку всього російського Далекого Сходу.
Поки на Заході Росія приростає завоюваннями Медведєва і Путина, здається, що на Сході вона, шматочок за шматочком, здає позиції — концесіями на розробку природних багатств, спірними островами на Амурі, якими поступилася Китаю 2005 року, і тепер ось вплутавшись у торги з Японією навколо Курил. Зростання депопуляції регіону, економічне і технічне відставання Росії від азійських тигрів — Японії та Китаю, нарешті, зростання через санкції фінансової і технологічної залежності Росії від другої у світі економіки, а також порівняно навіть не з далекою Москвою, а з процвітаючими сусідами, місцева інфраструктура (щодня дедалі нові зруйновані мости і закриті лікарні), що занепадає, і населення, яке біднішає день у день, — усе це породжує у мешканців російського Далекого Сходу відчуття тривоги і невпевненості, які не в змозі розвіяти навіть чергові телевізійні новини з України і приєднаний Путіним Крим.
Звичайно, всупереч побоюванням деяких росіян і сподіванням деяких українців, на відміну від свого північного сусіда, нинішнє китайське керівництво не мислить категоріями «повернення історичних земель» (граючи м’язами переважно на континентальному шельфі), надаючи перевагу економічній експансії, а не територіальній. Та все ж небезпечний сигнал — попри тотальний інформаційний контроль держави, що викликає заздрість навіть у Росії, територіальні претензії до Росії є допустимим предметом обговорення в китайських соціальних мережах і ЗМІ. — Внутрішня криза, дестабілізація, парад суверенітетів чи внутрішній збройний конфлікт на тлі провокованої сьогодні самими кремлівськими геополітиками глобальної кризи світопорядку, і Росія ХХІ століття цілком може опинитится у становищі Китаю ХІХ століття, як колись сама, програвши маньчжурському Китаю в територіальній суперечці у XVII столітті, Росія відігралася Айгунським і Пекінським договорами у 1858—1860-х роках.
Утім, найближчим часом чекати китайських зелених чоловічків на Амурі поки що не варто. На відміну від Путіна, що відмірює майбутнє винятково тривалістю свого власного життя, Китай не поспішає, плануючи на покоління вперед. Та й путінський режим територіальними й економічними поступками виторгував собі місце молодшого партнера Китаю (переворот у Зімбабве розставив усі крапки над і, у кого яка роль у цьому міжнародному тандемі), як йому здається, дуже міцно прив’язавши до себе Піднебесну нитками трубопроводів, цілком усвідомлюючи, що Китай не Європа і це не та країна, на яку вдасться за допомогою нафти і газу чинити тиск. Швидше, навпаки, завдяки згаданим крокам Кремля, Китай перетворився наразі на головного бенефіціара збереження політичного status quo у Росії.
Таку ж мету, а аж ніяк не формальний мирний договір, мають під собою і нинішні перемовини з Японією, — пропоновані Росією символічні територіальні поступки у вигляді двох малонаселених найменших зі спірних островів Південних Курил, а також принадні пропозиції щодо участі в інфраструктурних проектах — видобутку та експорту вуглеводнів на Сахаліні, і щодо будівництва мостів, які мають з’єднати Сахалін із континентом, і потім, можливо, японське Хоккайдо і Сахалін. Додатковою вигодою для Росії тут мають стати японські інвестиції, і, що за нинішніх міжнародних санкцій ще важливіше, технології. Ну а, якщо пощастить, вдасться посварити чи навіть зруйнувати військовий союз між Японією і США. Разом з активно обговорюваними сьогодні на тлі міжкорейського потепління проектів залізничного коридору і будівництва газопроводу до Південної Кореї, російське Примор’я, як це бачать сьогодні у Кремлі, найближчим часом має перетворитися на будівельний майданчик життєво важливих для подальшого існування Росії міжнародних економічних проектів, фактично як це було у велетенських динозаврів, її «другий мозок». Першим кроком до цього стало схвалене у понеділок Путіним лише після кількох тижнів обговорення перенесення столиці Далекосхідного федерального округу з Хабаровська до Владивостока.
Ось, власне, чому дискусія довкола формулювання в російському підручнику про всесвітню історію для 8 класу «Росія захопила Амурську область у Китаю» звернена більше не в минуле, але в сьогодення і майбутнє. З одного боку, кажучи про те, що Росія в XIX столітті «освоїла» лише «дикі землі» Приамур’я і Примор’я, що формально належали Китаю, як з «історичним вибором українського народу в Переяславі», намагаються сірячиною словоблуддя прикрити колоніальну експансію Російської імперії в Китаї. З другого, як в маньчжурському Китаї першої половини XIX століття, вже у нинішній Росії Приамур’я і Примор’я порівняно із сусіднім Китаєм «погано освоєне». Якщо не «освоїш» ти, у покинутих земель швидко знайдеться новий господар. Новим формулюванням у шкільному підручнику, перенесенням столиці федерального округу, а також масштабними зовнішньополітичними та міжнародними економічними проектами в одному з найвіддаленіших від центру регіонів Росії оголосили про початок нової сторінки в історії російського Далекого Сходу, що з Примор’я ні зараз, ні колись у майбутньому вони не мають наміру йти.
