Саудаде
У португальців і бразильців є слово, яким вони називають суміш ностальгії й меланхолії, туги і смутку на межі з розпачем. Цей душевний стан, однак, вважається чимось позитивним, прекрасним; як нещаслива й невзаємна любов, яка ранить душу, але й очищає думки. Вони називають це саудаде (бразильці вимовляють м’якше: «саудадже»). Мені здається, що в наших широтах також є щось подібне, наші душі теж лихоманить і вивертає від смутку. І відбувається це приблизно в один і той самий час – коли приходять перші неочікувані холоди, коли осінь бере перший гучний акорд.
Португальці взагалі вважають саудаде своєю національною рисою. Пояснень знаходять цьому безліч: наприклад, саудаде виражає тугу, з якою у Середньовіччі люди дивились на море, в яке відпливали кораблі першовідкривачів і колонізаторів. Це також і сум за домівкою тих, що опинилися в колоніях за тисячі кілометрів від Лісабона. Інші пояснюють саудаде ностальгією за часами, коли Португалія була великою світовою потугою. Мовляв, минуле було кращим за теперішнє й майбутнє. З цим складно посперечатися. Залишається посумувати, позгадувати, відгородитися від усіх у плеканні власної туги. Бо ще одна ключова особливість саудаде – самотність.
Я повернувся з Португалії й Бразилії всього кілька днів тому. Там мені теж здавалося, що душу огортає це містичне саудаде, але причину його я ідентифікував не в тузі за португальськими першовідкривачами, звісно; я думаю, що вся справа в спеці й утомі від неї. Сонце гріє так безбожно, а повітря таке сухе, що мимоволі хочеться присісти чи лягти, заплющити очі і слухати лише власне дихання, серцебиття і шум морських хвиль. У такі миті ти – немов рослина: безвольний, апатичний, меланхолійний, голос сідає й хрипить (дається взнаки відсутність вологи), ти сонний і ніжний. Це і є саудаде. Саме в такому стані хочеться співати чи бодай слухати фадо, цей гімн туги за втраченим, квінтесенцію суму.
В українській душі теж є щось таке загадкове й сумне. Я навіть знаю точний час, коли цей сум всередині починає цвісти різноцвіттям туги й самотності. Це відбувається якраз зараз, у ці дні першого холоду поміж теплом. Ще зовсім недавно було тепло, а зараз майже зима; втім, через тиждень-два знову прийде тепло і всі раптом стануть щасливі від того, що осінь. Цей холод між двома теплими періодами, ця перша смужка зими у душі – це і є наше саудаде. Час, коли хочеться грітися, а грітися нічим; коли грієшся спогадами, коли стаєш надчутливим і ніжним, як листок, що ось-ось зірветься й упаде. Тарас Прохасько має рацію – а він завжди має рацію – коли в одному зі своїх текстів пише, що хотів би відкрити пансіонат для душевнохворих десь високо в горах, лікувалося б там холодом і спогадами. Промерзнути аж до кісток – означає знайти дно, нерв, кістковий мозок, яким і є наше минуле. Тому ця туга очищає, допомагає, рятує.
Після тропіків і бразильського саудадже я повернувся в український холод. Коли дощі за вікном, а підлога така холодна, що боїшся зранку вилізти з-під ковдри й ступити на неї босими ногами. Треба пережити це саудаде, дочекатися тепла, тоді стане легше. А наразі нікуди подітися зі своїми спогадами. Згадуєш людей, яких з усіх сил намагався забути. Причому згадуєш лише приємне, позитивне – так, ніби лише воно й було. Хочеться вибачати і обійматися. Самотність у ці дні така гостра, що найлегше зробити любовну помилку, від якої можна знову обпектися чи обморозитися. Лежиш під ковдрою з головою, надихуєш собі тепла, так і засинаєш. Прокидаєшся сумний, згадуєш, жалкуєш; весь час хочеться подзвонити на номер, який давно стер з телефону, але який пам’ятаєш напам’ять. Стаєш босими ногами на холодну підлогу, відчуваєш, як сум піднімається й коле тебе під серцем. Самотність, осінь і вітер, такий холодний, що аж очам від нього зимно. Тому очі заплющуєш і дивишся в себе, в минуле, згадуєш і жалкуєш, дихаєш і не можеш зігрітися. Ці два тижні холоду перед теплом. Холоду передусім внутрішнього. Саудаде…
