Щось зі мною не так
Ноги самі повели мене туди. Я лише їм скорився. Хоча що міг там знайти? Але вийшовши з метро на Деміївській, я повернув не праворуч, де завдяки гостинності старого шкільного друга Тараса знайшов собі тимчасовий прихисток у Києві, а наліво. Туди, де жив п’ять років тому. І звідки одного лютневого ранку виїхав. У нове і краще життя.
Я поїхав з Києва 1 лютого 2012 року. Життя моє в цьому місті не можна назвати поганим, але й щасливим воно не було. Бо було – ніяким. Змарновані роки. Тому я добре пам’ятаю момент від’їзду. Починався новий етап, відкривалися нові – і кращі – перспективи, але все одно щось усередині муляло. Я звик до цього міста. Тоді. Хоча не так до міста, як до того району, в якому жив. Будинок одразу за бібліотекою Вернадського. Кільканадцятий поверх. Коли я виходив на балкон курити, вигляд відкривався чудовий. Досі його пам’ятаю. У тій квартирі я дописав свого «Кілера». Та чого лиш у тій квартирі не було…
І ось я знову тут. П’ять років потому. Все те саме, лише я – інший. Тупцяю біля під’їзду, впізнаю загнані в землю автомобільні шини, що огороджують непривабливу клумбу. На лавці сидять старушенції. Можливо, ті самі, що й у 2012-му. А може, це вже так постаріли інші, молодші, які п’ять років тому ще бігали на якусь роботу. Байдуже. Йду стежкою, якою вертався із супермаркету. Трава висохла й пожовкла, у куряві й піску – недопалки й дрібне сміття. На майданчику стрибають діти, поруч у затінку – «мамаші» з пивом і сигаретами в руках. Нічого не змінилося, все те саме. І тільки я – інший.
Невже за одне життя можна прожити різні, даруйте за тавтологію, життя? Що мене тоді цікавило, що мені тоді боліло – геть усе минулося. Виріс із себе, а разом із новим одягом, місцем проживання й заняттям – змінився й сам. А ноги все одно ведуть туди, де в давноминулій, здається, інкарнації я топтав ряст, щовечора повертаючись додому. Додому? Хіба ж то був дім? Чужа, орендована квартира? Так мені тоді відчувалося. Булолегшетаквідчувати.
А це ж не поодинокий випадок. Минулого листопаду, завернувши до Варшави всього на два дні з презентацією, я чомусь піддався ностальгії й гуляв вулицями, якими ходив в університет, засиджувався в барах, де протер не одні штани протягом двох студентських років, і ледь не стримався, щоб не сісти в автобус, яким щодня колись їздив. Повернутися в минуле життя. Ще одне. Одне з.
Дивно це все. Ніби й не старий ще зовсім, а починаю ностальгувати за чимось таким, що досі існує – у тій же подобі, в тих самих кольорах. Приїжджаю у Белґрад, і замість відвідати незнайомі мені місцини, ноги самі ведуть до Калемеґдану, де я вже стільки разів бував; на тихій бічній вулиці зупиняюся біля тераси ресторану, де кілька років тому обідали з другом – і щось усередині щемить. Здурів, кажу собі, геть здурів. Але знову за столик на тій терасі не сідаю, наче остерігаюсь зіпсувати той давній спогад. Нічим не особливий, не визначальний, просто пообідали та й пішли собі далі, а все одно крок уповільнюється і погляд чіпляється за той столик, де тепер сидять інші люди. Інші, що прийшли на наші місця. І коли нас не буде –будуть інші, які так само розморено задивлятимуться на ту терасу, повертаючись уже до своїх спогадів.
Проїжджаючи міст через Тису біля Виноградова, з ностальгією згадую, як там колись вудив рибу. Який окунець брав! Та ж я за годину можу знову всістися під тим мостом, рибалити – жодних проблем, а все одно чомусь сумно. І ніяково. Бо нащо так ностальгічно гуляти тією Варшавою, адже я сам знаю, що ще не раз там буватиму (і навіть у цьому році!), але позбутися того незрозумілого й щемкого суму – не в силах.
Щось зі мною не так. Думаю, стоячи перед перукарнею на Деміївській, у якій не раз стригся. Сорок гривень – як нині пам’ятаю. Пощо я тут стою, нащо сюди прийшов? Окаянні ноги! Ніхто мене не впізнав, ніхто не усміхнувся й не кивнув головою. Лише я все навколо впізнав, із заплющеними очима міг би тут пройти.
Що я тут шукав? Закопані в ґрунт шини, опасисисту перукарку, давній вигляд з квартири, яку колись називав домом?
Ні.
Себе.
