Святкова ложка дьогтю від «Київпастрансу»
14 жовтня. День захисника України. Вперше – свято на державному рівні, вперше – вихідний день. Урочистості, «Марш Героїв», зустрічі фронтовиків (знову, як і колись, бійців-фронтовиків на офіційному рівні хтось намагається розчинити у ширшому загалі, тоді – «учасників війни», тепер – «учасників АТО»), концерти – одним словом, хтось тим чи іншим способом відзначає свято, хтось просто насолоджується сонячним і теплим, як на середину жовтня, вихідним днем, хтось працює, хтось скуповується у супермаркетах.
Але чи чули ви про українську діжку меду, в яку хтось не засунув би ложку – хоча б одну, хоча би чайну! – дьогтю? Ні? І, схоже, нескоро почуєте…
18.00. Автор цих рядків, вийшовши з метро на станції «Лівобережна», стоїть на автобусній зупинці. Бо ж час повертатися додому. А для цього потрібно сісти на якийсь із автобусів, що рухаються по 49-му, 95-му чи 108-му маршруту. Можна, звісно, дійти й пішки, але сонце сідає, настають сутінки, а вуличні ліхтарі ще не запалені. Відтак дуже легко потрапити ногою в якусь вибоїну на тротуарі, поки здолаєш свої пару кілометрів. Тим більше, що треба ще зайти до аптеки, а вона – з того кінця будинку, де я живу, поряд із автобусною зупинкою. Що ж, можна почекати – адже електронне табло на зупинці (надворі-бо ХХІ століття!) сповіщає, що автобус маршруту №49 буде тут за 7 хвилин, а маршруту №95 – за 8 хвилин. На 108-му маршруті тим часом, якщо вірити табло, жодного автобусу немає.
Звісно, можна сісти на маршрутне таксі – але ж у кишені місячний проїзний квиток, «Київпастранс» отримав аванс, тепер він має надати свою послугу. Та й водії маршруток, які рухаються у потрібному напрямку, 10-15 хвилин стоять на зупинці біля метро, назбируючи повний салон пасажирів. Нерідко швидше можна дочекатися автобусу, ніж відправлення маршрутки…
Минає п’ять хвилин. 49-й автобус має от-от надійти, йому залишилося менше двох хвилин. А 95-й міцно застряв на позначці «8 хвилин». Це означає, що він стоїть на своїй кінцевій зупинці, десь у кінці вулиці Луначарського. І раптом інформація про 49-й – про той, що повинен був підійти на зупинку, - зникає з табло. Натомість з’являється інформація про 108-й, який буде тут за 42 хвилини. А 95-й так і стоїть на кінцевій. Інший автобус, що ходить цим маршрутом, минає нас по тому боку вулиці, – після цього він дійде до кінцевої та, згідно з інформацією табло, буде біля нас через 17 хвилин.
Чи треба детально переповідати, що було потім? Думаю, що ні. Скажу тільки, що той 95-й, який мав підійти до нас через 17 хвилин, також надовго застряг на кінцевій. Іншими словами, на маршруті два автобуси, і вони у святковий день увечері мирно спочивають, разом із своїми водіями та кондукторами, на тій самій кінцевій зупинці. 49-й на лінії залишився один, він іще далеко, 108-й – теж один, і теж далеко. А їхні потенційні пасажири – пенсіонери та власники проїзних, які або поверталися з центру міста, або поспішали додому з супермаркетів, або їхали до родичів і знайомих у гості, – змушені були проводити частину святкового дня на зупинці.
Скажете, дрібниці? Зовсім ні. З таких «дрібниць» складається людське життя, такі «дрібниці» немалою мірою визначають європейськість чи радянськість Києва. Ба більше: цю тему – ясна річ, не у святковому контексті, як зараз, – я вже порушував у газеті («Київський автотранспорт… І «поліцай з великим пістолем», «День» №149, 2015), - і, як виявляється, недаремно. Бо йдеться не лише про зневагу до пересічних киян з боку керівників «Київпастрансу», а й про значно серйозніші речі. У тій статті йшлося про великий корупційний потенціал, закладений у «Київпастрансі»; й от 13 жовтня прес-служба СБУ заявила про те, що викрито корупційний механізм розкрадання 40 млн. грн посадовими особами комунального підприємства «Київпастранс». І це тільки частина тієї корупції, як на мене, не найбільша, бо найбільша прямо пов’язана з тим, що багато які маршрутки, де, як добре відомо, квитки пасажирам не видають або видають зі скандалом, належать тому самому «Київпастрансу», що й автобуси. Тобто «Київпастранс» є монополістом на пасажирські перевезення по багатьох маршрутах української столиці, в тому числі й по 49-му та 95-му. І як монополісту «Київпастрансу» вигідно, щоби на лініях було якомога менше автобусів, що мають рухатися суворо за графіком, і щоб якомога більше пенсіонерів і власників проїзних змушені були їздити на маршрутках, платячи готівкою, облік якої, м’яко кажучи, не налагоджений. Банальна монопольна вигода та безконтрольне володіння великими масами готівки – ось що зумовлює невиконання зобов’язань столичним комунальним транспортом, ось де поле подальшої роботи СБУ.
…В очікуванні на автобус довелося простояти 45 хвилин. А коли автобуси ходять по названих мною маршрутах за графіком, максимальний час очікування на них на зупинці біля метро «Лівобережна» становить до 20 хвилин. Це загалом прийнятно. Домогтися, щоб комунальний транспорт ходив частіше можна, але для цього потрібно або покласти частину оплати його послуг на міський бюджет, або реалізувати такий непопулярний і для багатьох болісний захід, як монетизація пільг. Але це вже інша тема, хоча, боюся, якщо не навести лад у «Київпастрансі», то й монетизація пільг не допоможе. Тож виникає єретична думка, що, мабуть, владі легше відродити та переозброїти українське військо, ніж приборкати «Київпастранс»…
Що ж, зіпсувати свято пасажирам «Київпастрансу» не вдалося, але додати до аури святкового вечора ложку дьогтю він усе ж зумів. І це річ неприпустима.
