Свято... на виріст!
Хто читає "День", той знає, як я ставлюся до дня журналістики.
Святкувати, по-крупному, нам особливо нема чого... У принципових питаннях ми роз'єднані. Здавалося б, справа честі української журналістики – розкриття вбивства Георгія Гонгадзе – не тривожить більше сумління. Дійшло до того, що навіть заступник генпрокурора дорікнув (не важливо з яких мотивів), що немає зацікавленості у висвітленні...
Непокаране Зло – це постійне джерело "інфекції" в суспільстві. Звідси – наступні побиття, епідемія принижень журналістів.
Планка історичної пам'яті – зависоко? 60-річчя повстань у сталінських таборах… Поряд з нами – легендарні люди , які їх очолили… Якщо не здатна на сьогоднішньому рівні віддячити держава, – журналісти, підніміть хвилю суспільної уваги!
Уже пішли з життя гіганти по-справжньому не вислухані, не почуті. Не захищатимемо мучеників – не дивуйтеся, коли розповзатиметься "антифашизм" спадкоємців мучителів...
На недавньому медіафорумі у Львові Адам Міхнік, чи не єдиний, поставив дуже реалістичне питання: що повинна робити журналістика "молодих демократій"? Я б іще додала "...у постгеноцидному суспільстві". Пам'ять про Голодомор (цьогоріч – 80) має жити не лише в меморіальні дні...
Занадто по-максималістськи?..
Все ж таки, є багато й хорошого... Звісно, є! Але я бачу українську журналістику іншою. І бажаю неймовірного та реального!
Лариса Івшина
