Синдром бідного родича
Скалки словесних міксів, які не народилися, нагромаджувалися в голові непотрібним мотлохом. Клаптева ковдра з того, що подобається і не подобається, що здивувало або напружило, а то і примирило проти бажання, можна зшивати до безкінечності, але в наші грубі часи багато що залежить від чужого проекту. Ось і виринуло, нахабно, не питаючи дозволу, це блудне та кручене, невтомно клоноване, слово — проект. Часто вдаючи з себе гостросюжетний «банкет», а за найближчого розгляду, виявляється грою різних ремісників на чужому для них полі, де розорює та ґрунтує творчу землю інший, де засіває своїм талантом той же, інший, і якщо він встигне, то на своє дітище зможе поглянути разів зо два, і воно швиденько спливає в інші руки, вже примусово, як в барабані пральної машини, крутячись із нав’язаною швидкістю, приростаючи від чужої жадібності неохайними, з вічно голодними ротами, цифрами і що дивовижно — абстрактному цьому проекту завжди мало, як високогірно не піднімуться ціни, він ніби засуджує: давай — за моє здоров’я і за мамине, і за батькове, і за сина, і за свата. Вкутуючись щільно в слова — «особливе бачення», «смислове вираження», яке схоплює лише він і, звичайно, свій особливий нюх, — такий, не промучившись, нічого не творячи, не виношуючи ідею, образ, техніку, дивишся — і вже ходить гоголем: ось, мовляв, який простір зробив нашвидкуруч, ось завдяки моєму артистичному жесту, який крупний народ завирував, мовляв, коли б не я... і далі — все про себе, везучого.
Часто буваючи серед людей творчих, і базікаючи з ними про те про се, ніби зовсім і не пов’язане з такими темами, розумію їхню прикрість, загальну образу, і вона, плутаючи самоусунені сенси, — адже зрозуміло без творчого розкручування успіх не квапиться тішити, насичуючи та монетизуючи, але з іншого боку — схоже цим і вирощується вічний бідний родич. Ось так і роздумували з моїм давнім однодумцем, художником цікавим і дотепним, і ви здивуєтеся, але, щоб мати можливість забавлятися з пензлем, пером, він працює палітурником у своїй майстерні. Треба сказати, що його фаховість — бездоганна, і тому попит, як кажуть, не всихає і приносить якийсь заробіток, головне, регулярний. Відразу скажу, що всі наші спільні друзі, які тут бувають, відразу починають розглядати його стіни, де господар вивішує, оформлені в колажі та прикрашені його несподіваними ескізами та замітками на полях, роботи, і треба додати, не лінуючись, часто оновлює експозицію, так що можна і не розмовляючи, а просто розглядаючи цитати, зрозуміти, що його зараз хвилює. Ось я і вирішила побродити по стінах, фотографуючи на мобілку те, що запам’яталося. Схоже, розумні люди підкинули свої думки в колажі і в мій текст, розуміючи, що обов’язково візьму ці слова в лапки: «Колекціонери, що купують картини, за рахунок чого і живе, власне, винахідливе мистецтво, перестали вірити особистому: люблю — не люблю, подобатися — не подобатися. І орієнтуються на те, що скаже експерт або той, хто себе за експерта видає. Куратори, галерейники, мистецтвознавці, які мають бути посередниками, раптом почали вважати себе господарями мистецтва, і художник для них — усього лише засіб для досягнення матеріальних своїх цілей. Талант антрепренера цінується сучасним художнім соціумом куди вище за талант художника, творця».
Тим часом, чую вже від співрозмовника, що мистецтво має в своєму розпорядженні свій простір, воно відповідає не на питання «чого хоче людина», а на питання «для чого людина існує». Ось такий перформанс, що прижився, — проект окремо, де простір для різного шарлатанства вельми родючий, а твій результат — це творчість. Кожен обирає своє, але на це «своє» часто просто не проживеш у тих рамках, коли ти можеш себе поважати. Та все ж, якщо поставив мету не зв’язуватися з пронирами, що проковтують твої шукання, ідеї, то, дивишся — і починає виходити. Вже у багатьох. І обов’язково випарується боязка невпевнена хода, ніби боком, як би бажаючи якомога менше зайняти місця на землі, з’явиться свій голос і та самоповага, яка стирає душевний авітаміноз. Із цим погодилася і моя кравчиня, сусідка. «Хоч я не художник, — вирішила і вона поміркувати, — але ж вийшла з чужого проекту». Вона, звичайно, бачить себе дизайнером і мріє про успіх, але розуміє, що все залежить не від тієї ціни, яку ти згоден заплатити, а мотивації на працю, на ризики. Я власне пам’ятаю, як у неї все починалося: Одного дня, побачивши ціну на вподобаний нею сарафан у дорогому магазині, вона з переляку навчилася шити ще у студентські роки. Потім навчання, вникання в таємниці крою, старанність. Але все це не приносило грошей. Хазяйка, у якої почала працювати, вічно чіплялася, штрафувала, навіть ревнувала стосовно уваги до неї з боку клієнтів. «По суті, шефиня стала нестерпною, і я помахала їй ручкою. Живу без панічної метушні, — додала, — внісши в своє життя план усвідомленого споживання, не мудруючи, який саме принт принесе в цьому сезоні щастя в особистому житті, і проблеми — що одягнути — в мене давно немає. У моєму підвалі, де я співвласниця, дві нерозпещені дівчини з прекрасними фаховими руками, зможуть процитувати будь-яку ідею, в їхній роботі не відчувається жодної другосортності, вони, використовуючи свій внутрішній сканер, уміють і виворіт, який досить відверто оголює культуру шиття, оформити грамотно, не чіплятимешся. Поза сумнівом, це дратує світських хижачок, присипаних кутюрним пилом із гаманців чоловіків, але мої дівчата немилосердно скорочують дистанцію з ними, небожителями і тими, хто навіщось мріє про недоступний сарафан, упевнена, головного та найніжнішого друга жінки».
Хто знає, де ховаються входи та виходи людських учинків, але коли зима так затягується, то, перебуваючи ніби в режимі сеансу одночасної гри і з весною і із зимою, — вже можна чимдуж обдумувати фасон головного свого сарафана. Такий мій наївний проект, і я вже в процесі.
Ось так, цифри в паспорті, сидіть там тихо і не плутайтеся під ногами, адже головне не макіяжну маску натягнути на обличчя, а наповнити себе спрагою всього нового, дуже навіщось потрібного тобі, просто необхідного.
Щоб, мабуть, не заривалася до мене на вулиці, поки я всі ці думки вселяла сама собі, бо маю повну свободу від усяких психологів, дорогих салонів та інших, навіть дуже бажаних послуг, підійшов хлопчина і простягнув мені якийсь папірець. «Пропонуємо роботу посудомийки або прибиральниці за шість тисяч гривень, — сказав він. — Може, якщо не ви, — спробував він вивернутися, вловивши здивування, — то хоч знайомим дайте наш телефон».
Ось, наче і не вистачає грошей, а прибиральницю за шість тисяч не знайти. Чому ніхто, ні на якому розі не шукає журналістів за хороші тисячі? Ну що ж, принаймні, посуд усе життя мию сама і прибираю теж. Значить, ще один фах у запасі є. Господи, хоч би ніколи мені не знадобився цей телефон, заговорив у мені давно вимкнений синдром бідної родички.
До того ж, є справи важливіші — мені потрібно додумати фасон сарафана, кольору першої зелені. Так, схоже, в голову вдарила весна, що все ж краще, ніж тиск.
І дешевше.
