Такі різні перемоги
«05-11.08.2016»Хоча сьогоднішня моя колонка й присвячена Олімпіаді в Ріо, вона аж ніяк не про скандал довкола дискваліфікації російських спортсменів, що не сходить зі сторінок українських і світових ЗМІ. Допінг як форма державної політики у сфері спорту зовсім не винахід нинішніх жителів підмосковних урядових резиденцій (я саме про державну політику — нагадаю, кілька українських спортсменів через проблеми з допінгом також залишилися без Олімпіади, але це їхня провина, а не українських чиновників від спорту). Історики спорту, цілком можливо, здатні провести й глибший екскурс в історію, але особисто я можу зазирнути не глибше холодної війни, коли спорт був одним з багатьох відносно мирних і недорогих способів фалометрії між світовими державами.
У СРСР мого дитинства ще мовчали про наших спортсменів, але анекдоти про спортсменів НДР уже ходили по обидва боки Залізної завіси, урешті-решт увічнені персонажем фільму «Джуніор» у виконанні майбутнього губернатора Каліфорнії, який, якщо пам’ятаєте, назвався вагітною східнонімецькою спортсменкою. Вершини абсурду ситуація з допінгом досягла ще на Олімпіаді в Пекіні-2008, і те, що показовим прикладом для решти стала не збірна Китаю, а лише росіяни після Сочі-2014, всього лише свідчить про те, що сьогоднішнє керівництво Росії, як і росіяни в цілому, переоцінює реальний авторитет і могутність своєї країни в очах решти світу. Тільки не треба слідом за Паламарем говорити, що це частина політики ізоляції Росії як агресора. Глобус зовсім не обмежується однією Україною, і криза довкола китайської експансії в Південно-Китайському морі проблема набагато гостріша і загрожує світу, як мінімум, не меншими бідами, ніж путінська експансія в Криму й на Донбасі.
Ну от, пообіцяв, що сьогодні про інше, і слова не дотримався. Адже музою цієї колонки стала тижневої давності заява ні мало ні багато цілого міністра молоді й спорту України Ігоря Жданова з приводу інтерв’ю українських спортсменів — членів олімпійської збірної — російським журналістам. Нагадаю, скандал виник довкола цілком нейтральних, у спортивному дусі висловлювань, у яких українські спортсмени виявляли жаль, що їхні російські колеги зовсім не зі спортивних причин не потрапили на Олімпіаду. Що тут не так? Хіба допінг — це спортивна причина? Та й олімпійський спорт, принаймні на думку засновників сучасного олімпійського руху, має в ідеалі стояти вище всіх міждержавних релігійних або міжетнічних конфліктів. Має, якщо, звісно, Україна слідом за Росією не розглядає спорт як ще одну зброю холодної або гарячої війни.
Ми щиро захоплюємося, наприклад, вірністю спортивним ідеалам іспанського бігуна Івана Фернандеса Анайї, який 2012-го, замість того щоб скористатися помилкою суперника й перемогти, підказав тому, що фініш — на 50 метрів далі, ніж йому здалося. То чому відмовляємо нашим власним спортсменам у праві хоча б на дещицю благородства? Чому обурений натовп коментує те, що відбувається, в тому дусі, що спортсмени ніколи не вирізнялися великим розумом? Чому міністр спорту відмовляє українським спортсменам у праві мати й висловлювати власну думку? Мені в цій ситуації мимоволі пригадалися часи СРСР, коли непримітні гебіські щури в сірих костюмах супроводжували за кордоном кожну радянську делегацію, чи то спортсмени, чи артисти або просто туристи, й стежили, що, де й кому ті говорять. А мене, ще 12-річного школяра, мій класний керівник — парторг школи, інструктував, що відповідати журналістам з капкраїни, якщо ті раптом зупинять мене посеред вулиці й вимагатимуть пред’явити докази, що в СРСР немає безробіття. Я щось заплутався, де відновлюють СРСР — в українському Кабміні чи в Кремлі?
Не менше коментарів українських експертів викликають і порівняно скромні успіхи українських спортсменів у Ріо. Деякі, у пошуках винних, добалакалися до того, що це через російську мову й низький вміст патріотизму в їхній крові... У чому насправді секрет спортивних перемог — у патріотизмі, національній гордості чи у професіоналізмі, у вірі в себе, в неможливе? Адже перемога в спорті — це не торжество переможця над прапором країни переможеного противника, насамперед це перемога спортсмена над самим собою. Залишивши збоку золотий блиск і моральну убогість останніх Олімпіад, два чудові приклади таких перемог подарувала нам Олімпіада в Калгарі-88 — знаменита ямайська четвірка бобслею й Еді «Орел» Едвардс — перший британський лижник, який представляв країну на зимовій Олімпіаді в стрибках з трампліна. Буде хвилинка, обов’язково подивіться «Круті віражі» й «Еді «Орел»». Ні ямайські бобслеїсти, ні британський лижник так і не вибороли медалей, але їхні імена навіки вписані в історію світового спорту, їх пам’ятають як людей, які зробили те, у що не вірив ніхто.
Отже, не треба дивитися на п’єдестал, і тим паче на загальний медальний залік. Олімпійський спорт — це насамперед маленькі індивідуальні перемоги. Можна так й не завоювати медалей, але перемогти в стартовому матчі ракетку №1 Серену Вільямс, можна знову вийти на бігову доріжку після травми, коли у твоє відновлення вже ніхто не вірив, можна відмовитися від нечесної перемоги, подавши руку суперникові, що випадково оступився. Ні, я не зводжу сформульований Етельбертом Талботом принцип «Головне не перемога, а участь» в абсолют. Але медаль — це лише приємний доважок, бути серед кращих, вчитися у них — для справжнього спортсмена це вже нагорода сама по собі.