Те, що тішить серце
Прекрасне зображення жінки на сувої серед багатьох вишукано виписаних слів. На зворотному шляху з якогось видовища з-під дверцят екіпажу вибиваються краї жіночого одягу – так багато там дам. Писати на білому та чистому папері тонесеньким пензлем. Ковток води серед ночі. Розумний гість у годину нудьги. Все це перераховує японська придворна дама Сей-Сьонаґон (в українському перекладі також – Сей-Шьонаґон) у розділі «Те, що тішить серце» своїх «Записок в узголів’ї».
Вже років десять кожної осені я перечитую цю книжку, хоча взагалі рідко читаю щось двічі, навіть якщо твір дуже вразив. Сей-Сьонаґон – це палацове прізвисько придворної дами, яка жила у другій половині Х – першій третині ХІ століття. Справжнє її ім’я невідоме. Вона походила з небагатого аристократичного роду, що славився вченістю та знанням поезії. Саму Сей-Сьонаґон фрейліни та імператриця Садако, при дворі якої служила, любили за гострий розум і тонке сприйняття світу. «Записки в узголів’ї» - єдиний твір Сей-Сьонаґон. У Японії він став культовим, а сьогодні його читають по всьому світу. До речі, назва – не авторська, її дали пізніше.
Сценки з придворного життя, інтелектуальні та поетичні диспути, поїздки «послухати зозулю» - такі події описуються у «Записках». Ще там є переліки того, що наганяє смуток, змушує серце битися сильніше, зустрічається рідко (між іншим, в останній потрапили і людина без недоліків, і тесть, що хвалить зятя, і срібні щипчики, які добре вищипують брови). По суті, цей твір є особистим щоденником, мені він чимось нагадує «живий журнал», створений тисячу років тому. Щоправда, авторка не хотіла, щоб її записки потрапили на очі людям. Вона навіть розповідає, як сталось, що рукопис пішов по руках, і жаліється, що це відбулося.
Видання, де вперше прочитала «Записки», теж особливе для мене. Це книжка 1988 року, в російському перекладі Віри Маркової. Колись моя мама купила її в Шахтарську, що в Донецькій області. Промислове містечко (до речі, більше двох років окуповане «ДНР» і розбите війною) – і життя японського імператорського двору, хай просто описане у книжці. Для мене це символ того, як легко переплітаються у житті, здавалося б, геть різні речі. Як вони доповнюють одна одну, наче багатошаровий японський одяг, і так народжуються нові смисли.
Сей-Сьонаґон вчить помічати красу в будь-чому і за будь-яких обставин. Засохле листя мальви або старе віяло стають дорогими спогадами. Від описів одягу перехоплює подих: каптани кольору вишні, яскраво-жовтої керії, пурпурного винограду. А в діалогах панує магія натяку. Побутова розмова про закриті палацові ворота відсилає до класики японської поезії. Чи навпаки: перший рядок танка про світанок означає прохання розсунути штори – бо про це згадується наприкінці вірша. Розшифровувати це, читаючи коментарі, - окреме задоволення.
Світ Сей-Сьонаґон трохи сумний і прекрасний. Власне, його краса – у тендітності та скороминущості. Перший сніг швидко вкривається брудними слідами, квіти чорніють від дощу, а дорога людина їде далеко-далеко, і ти ніколи її не побачиш. Але щось, здатне тішити серце, відбувається постійно. І щороку я перечитую «Записки в узголів’ї», щоб нагадати собі про це.
