Коли мати, яка втратила свого сина на Майдані, каже: "Низько вклоняюся матерям, чиї діти зараз захищають нашу Україну. Знаю і розділяю ваш біль. Тримайтеся, ми переможемо!", я відчуваю подив щодо цієї позитивної віри в людини, яка втратила найдорожче. І неможливо не захоплюватися такими матерями. Мабуть, це найгірше, що може трапитися в житті - пережити своїх дітей, яким ти вимріяв щасливе майбутнє.
У моїх батьків є подруга, в якої роки зо два тому помер онук. Здається, було йому 17-18, він згас буквально за 2 дні від якоїсь хвороби, що лікується в наші дні, проте лікарі не догледіли. Він жив у своєї бабусі більше, ніж у матері, вони були з ним справді споріднені.
Якось у нас були чергові родинні свята, наче весілля чиєсь. Вона дещо випила і розридалася. Мені важко було те бачити. Я не спілкувалася з Женею і пам'ятала його лише в дитинстві, ми грали в піжмурки. На очі зав'язували хустину. Було страшно, кололо ніс від ворсу.
Я не йняла віри, що його, малого, вже нема.
Мій брат, зазвичай досить грубий, черствий, підійшов до неї, поклав руку на плече й сказав: "Тьоть Галь, я пам'ятаю Женю, він класний був хлопець". Вона відповіла: "Спасібо, Андрюша, мені так приятно, мені так це важно, що ти помниш. Шо його хтось помнить".
Я відвернулася до Тетеріва, якраз сонце забралося за дерева й не сліпило очі. Плесо так утихомирено розляглося, так щемно від того стало, від того природного спокою. Я ніколи не можу знайти слова в такі моменти, бо висловлення співчуття мені здається завжди замалим в таких ситуаціях. Я подумки подякувала своєму братові, що він змігзапевнити у світлій пам'яті про онука. Адже їй було важливо не співчуття до неї, а пам'ять про Женю.
В 9 класі нас повели на зустріч із матір'ю Валерія Марченка. Я щойно прочитала його листи з ув'язнення до неї - одна з небагатьох книг, над якою я справді проридалася. І тут - організовується ця подія в університеті Драгоманова. Мене вибрала пані Катерина, вчителька української літератури, щоб я вручала квіти Ніні Марченко. Вчителька нічого не знала про мої читання, ось так от, скажімо, пощастило.
Я увесь той виступ думала, що їй сказати: в мене стільки було емоцій - справжній чорторий, з якого геть не можна витягти щось путнє. Зрештою, трусилися коліна, коли я зайшла з червоними герберами на сцену (тоді ці квіти були в моді). І все, що я змогла зрештою видушити з себе, було: "Дякуємо вам за сина".
Вона стояла така якась спокійно щаслива. У неї було стільки доброти в погляді. У людини, яка пережила просто жахливе.
А мені було важливо, щоб вона знала, що ми про її сина знаємо і пам'ятаємо. І, здається, вона те теж знала - що нам небайдуже. Що все недарма.
Я сподіваюся, що в майбутньому наша колективна пам'ять більше нас не підводитиме ніколи.
