Трубний зір
Із щоденника песиміста
Минулого тижня у Київ приїздив московський кінорежисер Віталій Манський. У кінотеатрі «Жовтень» показували його фільм «Труба». Через багатозначність слова, яке дало назву стрічці, режисер пожартував: «У Росії чи не всі фільми, що знімаються, можна так назвати: «Діло — труба», «Труби горять» і таке інше — ану спробуйте перекласти це англійською, скажімо? Нічого у вас не вийде...
Знімальна група проїхала вздовж усієї газової труби — аж до німецьких теренів. Газ — основа багатства російського... Втім, далеко не всі росіяни, які живуть побіля труби, мають той газ. І не сказати б, що їх це сильно бентежить. «Да не было бы хуже, — пояснює літня жінка. — Картоха есть, не пропадем».
Є й епізоди, зняті в Україні. Вони так само іронічні. Особливо той, у якому ветерани війни намагаються визначити причини наших бід. Звісно, всі проблеми — через наших президентів і західних посіпак. Радянська пропаганда все ще працює. В її основі — образ ворога, без цього — ніяк. Є ворог — отже, ситуація зрозуміла, немає — все тоне в тумані недомовок.
Є таке поняття — «трубний зір». Це коли людина бачить тільки те, що попереду неї, периферійне бачення не працює. Такому й на вулицю виходити не зовсім безпечно, такому ніколи не видадуть водійських прав. А от за державне кермо — завсіди «пожалуйста». Таких там тьма пітьмуща — які бачать тільки власну наживу попереду себе, та й більше нічого.
* * *
Тільки ледачий не коментував карабіна, що випав із рук солдата президентського полку, котрий стояв у почесній варті під час інавгурації Петра Порошенка. Здебільшого силкувались прочитати символічно-пророчий зміст епізоду. А от моя родичка, сільська вчителька, поглянула на це по-іншому: «Такі зараз діти. Слабкі дуже. Мало не на кожній шкільній лінійці хтось непритомніє». І це біда, біда справжня. Про яку не говорять, про яку не думають...
Ми, діти перших повоєнних років, нічого подібного не знали. Наші ж діти й онуки слабші від нас. А на що сподіватися, коли, скажімо, зазвичай немовлят доволі швидко переводять на годування штучним молоком. Мене і моїх ровесників матері вигодовували до року й більше — це запас міцності на все життя. Такого запасу наші діти не мають.
Зате ліки в наших аптеках дорожчають і дорожчають. Долар стоїть, а вони все одно ростуть у ціні. Погрозливі окрики з державної гори, які лунають час від часу, свідчать тільки про лукавство наших можновладців. Кількість аптек збільшується — це бізнес, який за прибутковістю змагається з торгівлею зброєю. До того ж, незрідка вартісні ліки є підробками. Два роки тому одна з моїх родичок опісля уколу заледве не вирушила у кращі світи. А ліки були куплені в аптеці при поліклініці. Ви думаєте, хтось був покараний?
Влада наша не бачить проблеми в тому, що якість людського життя падає. Побутовий комфорт ніби прогресує, але зі здоров’ям дедалі гірше. Бо виходить так, що нашу бізнес-еліту (вона ж влада) це влаштовує: що більше болячок, то частіше людина йде до аптеки. Нещодавній міністр охорони здоров’я Раїса Богатирьова зі своїм синком скільки бабла відгребли — і що то їм за те стало? А нічого. Ждіть скоро в гості, вони повернуться...
* * *
Одна з проблем, яку доведеться вирішувати владі — мова. Нині чимало людей аж присідають старанно, заявляючи про свою толерантність до російської мови. Особливо це помітно на телебаченні. Петро Порошенко у своїй інавгураційній промові навіть перейшов на російську, звертаючись до жителів Донбасу, що в цьому разі було правильним жестом. Хоч і твердо наголосив: державною буде тільки українська. Однак загалом усе це виглядає так, ніби у нас російську всіляко утискали, і тепер ми ніби вибачаємось: та не гнівайтесь на нас, ми більше не будемо. Ми ж єдина країна, ми ж одне ціле...
Трубний зір і тут. Не тільки сьогодні, усі двадцять років незалежності. З одного боку, наші ура-патріоти, які раз у раз повторюють, що російська є мовою чужої країни, а відтак і чужинською в основі своїй. Говоріть тільки українською, бо інакше ви не українець і мало не ворог. Слухати таке українцю, котрий змалечку розмовляє, спілкується російською, — якось дикувато. Це ж його рідна мова, чому це вона «чужинська»?
Деякі ще в 1990-х договорювалися до того, що двомовність шкодить інтелектові, розвиток дитини ніби гальмується. Дурість подібної, з дозволу сказати пропаганди, була настільки очевидною, що вона сама по собі зійшла на пси. Але ж сліди її залишилися, передусім, в очевидному перебільшенні ролі мови. Я знав жінку, котра належала до старовинного російського дворянського роду. В її дитинстві була гувернантка, життя мало циклічний характер: одного дня спілкувалися тільки російською. Наступного — тільки французькою, далі німецькою. І знову по колу — російською, французькою, німецькою... Зі мною жінка розмовляла щирою українською. І я щось не помічав якихось уражень інтелекту, радше навпаки — і за дев’яносто літ вона зберігала ясний аналітичний розум, мала чудову пам’ять.
Отже, насправді потрібно говорити щось зовсім інше: ми живемо в країні, яка орієнтується на стандарти європейської цивілізації. А відтак мусить всіляко заохочувати знання мов. Сучасна молода людина мусить добре володіти українською, російською, англійською — коли цього немає, вона має почуватися некомфортно. Незнання української — сором в Україні, так має відбутися. Йдеться саме про молоде покоління, старші ж мусять це розуміти на рівні ідеологічному й тим самим заохочувати свої дітей та онуків.
* * *
Натомість сьогодні маємо поділ на україномовних та російськомовних українців. Чомусь майже ніхто не говорить про очевидне: за вимогами надати російській мові статус державної стоїть одне — щоб так звані російськомовні громадяни дістали право наступного ж дня просто забути про саме існування української. Насамперед — державні службовці... Бо ж сьогодні «російськомовний» є синонімом одномовного громадянина. От, розпинається регіонал Єфремов щодо російської. Одначе ми ніколи не чули, щоб цей депутат і лідер парламентської фракції говорив українською. Попри те, що це є порушенням відповідного закону... Ти за двомовність — от і продемонструй її. Таж ні, натомість цей політик охоче розповість про «утиски» російської — як правило, міфічні. Бо проблеми у нас не з російською, а з українською. Але про це ніхто відверто не говорить, особливо зараз, коли на українському сході війна і є можливість заробити політичні очки.
Належало б максимально чітко сказати: у нас двомовна країна, тож це утопія — говорити про якесь витіснення російської з України. Додамо: небажана утопія. Он у Голландії всі вільно розмовляють англійською, і це нормально для країни, вписаної в європейські та світові реалії. Наша країна досі була вписана у пострадянський простір, з європейським вектором відомі проблеми... Нині виглядає так, що ми взагалі повинні стати тримовними, з доданком тієї ж англійської. Державною ж мусить бути українська, що забезпечить сталість її розвитку.
Проблеми з функціонуванням української мови (є цілі сектори нашого життя, де її позиції надзвичайно слабкі) треба вирішувати, але не пропагандистським галасуванням, і, тим паче, не примусом — це мало і матиме лише відворотну реакцію. Якщо у нас і далі кіно, скажімо, буде знайоме масовій аудиторії лише в експортному варіанті, то так воно й триватиме. Бо українська реальність не озиватиметься, мовчатиме й далі. Мусить постати серйозно пророблена програма, яка запустить механізм розвитку мов в Україні. Замість політиканства — до діла.
* * *
Пригадується, розповідав мені Олесь Гончар, як Лазар Каганович, коли керував Україною після війни, не раз викликав до себе письменників — серед ночі, за тодішньою модою — і, бажаючи справити враження, читав напам’ять цілими сторінками українську класику. Навіть прозу. Скажімо, Коцюбинського:
Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочуться вгорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум...
Чи зможе пригадати хтось із нашої еліти бодай рядок із Коцюбинського — риторичне запитання. Українська культура (а з нею і мова) для більшості з них — це щось таке обридливе й безперспективне. Хоч, звісно, Каганович теж грав у довіру, в політику — це вже професійне.
Втім, озирнімось. А дощі скінчились! Сонце. Кінець безнадії, нудьги, суму? От, якби ж то!
