Три епізоди
Напередодні першого мітингу на Європейській площі зі мною трапився епізод не те, щоб несподіваний, але все ж таки не очікувано гострий. Водій маршрутки Київ — Чернігів на звичайне прохання надати документи, необхідні для оформлення відрядження, вибухнув: «Да щоб їх всіх розірвало!» Їх — це насамперед податкову, а разом з нею, мабуть, і всю чинну владну вертикаль України. Бо, як можна було зрозуміти з його висловів, має ж хтось відповідати за те, що в країні стає неможливо нормально працювати. Йшлося лише про виконання однієї паперової новації, введеною в дію ще у січні 2013 р., а саме — необхідності надавати разом із квитком копію свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця та про сплату єдиного податку. Насправді — дрібнота, до якої начебто вже й звикли, призвичаїлися, але такого багато навколо. Воно, накопичуючись, викликає бурхливу реакцію. До речі, водій виявився людиною дуже обов’язковою: потім він знайшов свого пасажира в Чернігові та віддав заборговані документи.
Другий епізод стався вже напередодні «чорної суботи» — в п’ятницю, 29 листопада. Поважний годинникар на питання про ціноутворення його послуг розповів клієнтові про оренду приміщення й інші видатки, що їх доводиться сплачувати, не забувши згадати всує всіх, хто, на його думку, пригнічує бізнес. Перелік дуже нагадував водієвий. Потім майже без зупинки перейшов до надій — на нове покоління, яке зараз перебуває на Майдані й бажає щось змінити. Підприємець пожалкував, що сам не зможе поїхати, — власна справа все ж таки. Але він за Європу.
І нарешті третій випадок трапився минулої неділі — в одному з невеличких приватних магазинів. Доволі тривалий перегляд асортименту плавно перейшов у невимушену розмову про життя. З’ясувалося, що господарка — одна з активістів податкового майдану. Вона й досі пам’ятає ті методи, що застосовувалися для придушення спротиву підприємців. А ще кілька років тому взяла доволі значні кредити й тепер докладає всіх зусиль, аби їх віддати. Виходить складно. Тим часом донька підросла — треба думати, де надалі навчатиметься. Наприклад — у Польщі, бо там ціни не такі високі, мова й ментальність подібні до українських. Та й недалеко. А ще — в Європі краще. На завершенні, подібно до годинникаря, зауважила, що через торгівлю не зможе потрапити на Майдан, а хотіла б.
В усіх трьох епізодах йдеться про економічно активних людей — двох представників малого бізнесу та одного найманого працівника, який працює у тій же сфері, отже, добре знає її проблеми. Вони звикли діяти на свій страх і ризик, долаючи проблеми, що (на їхнє переконання) створює, насамперед держава. Водій, годинникар, господарка магазину домагаються елементарного: усталеності, зрозумілості, справжньої, а не показної чесності з боку владних інституцій стосовно своєї діяльності та поваги до людської гідності. Остання виборена тяжким трудом й здаватися тут ніхто не збирається. Свого роду символом можливості, реалістичності мрій для них стала Європа (Європейський Союзі) — далеко не справжня, але ідеал, до якого хочеться прагнути. Це щось на зразок ірраціональної віри, яка ,втім, здатна спрямовувати чималу енергію найбільш активних громадян у їхньому прагненні до гідного життя.
Власне мовиться про двигун, що генерує всі значні соціальні вибухи в Україні останнього десятиріччя — незалежно від кольору поточної чинної влади. Все решта — переставляння стільців та театральне політичне дійство. Аби не на «Титаніку» та в межах загальнолюдських правил. І тут знову згадуємо про поки що недосяжну мрію.
