Тшшшш, нікому більше, тільки тобі
У комунікації з публічними персонажами різного штибу (публічності) найбільше дратує один момент. Важко звикнути, по правді. Розповідає він якусь особисто-інтимну глибоко-повчальну історію і завершує так душевно: «Це ж я тільки тобі. Розумієш?». Звісно що розумієш. Бо під час його розповіді не тільки згадала, в якому інтерв’ю він те саме уже розповів, а й як виглядала обкладинка відповідного числа часопису. Щирість – це коли цю байку ти прочитаєш в газеті тижні через три після розмови. Тоді бо насправді: тільки тобі. Розумієш?
Щирість в художньому творі – це техніка, просто оповідна техніка. Автор використовує певні слова-маркери, повторює їх і наголошує на них, щоб ми зрозуміли: от просто зараз він такий чесний, і ми мусимо вірити йому на всі сто. Скажімо, притьмом я разів п’ять повторю щось типу: «Насправді. Розумієте?» – і вам доведеться мені повірити. Хвилин на десять, поки триватиме читання цього тексту. Це буде наш із вами такий мовчазний контракт. Це щодо письма. У житті – все складніше, тут на «чистоту прийому» годі сподіватися. Бути літературознавцем інколи значно простіше, ніж людиною.
Ну, хто тобі про себе чесно (!) скаже: я зрадник, я боягуз, я гомофоб, я антисеміт, я б’ю свою дитину, я такий злий шо капєц. Зрештою, такі заяви непереконливі навіть у поганій прозі, що вже про реал говорити. Я-от в своєму житті зустрічала тільки одну таку цілісну людину: поводився, як козел, був козлом і чесно визнавав себе козлом; і досі його люблю – саме за неї, за щирість.
«Чи говорити правду?» – здається, це завжди питання про межі приватного і публічного. Бути щирим – значить, довіряти, значить, підпусти людину до себе так близько, як тільки можна. Але... Хто готовий до твоєї щирості? Чи не сприйме він/вона її як жорстокість? А сам ти готовий ці два стани розрівнювати – бути щирим і бути жорстким? І зрештою, собі ми брешемо не менш вправно, ніж випадковому співрозмовнику. Це як погляд у дзеркало. Не себе ми ж так бачимо. Бачимо повернений погляд і того, хто на нас дивиться, і того, кого бачать у відповідь, і того, хто дивиться, як ми дивимося на того, хто дивиться на нас – і все нараз… Так, все непросто.
Більше: коли ми кінець кінцем отримуємо правду, якої відчайдушно хотіли і прагнули, ми переживаємо справжній шок. Одісей, діставшись нарешті берегів Ітаки, розридався у відчаї – і це ідеальна метафора щирості.
Найзатишніше мені в компанії людей, які безперервно стібуться. І не тільки тому, що за дотепниками хочеться все підряд записувати і потім видавати як якійсь безумні п’єси, ні. Там я знаю точно: ніхто не бреше. Стьоб, сарказм, тролінг, жорсткий гумор – це ті мовленнєві жанри, котрі, як добра швачка, роблять знатний «припуск на шви» вразі, якщо замовниця раптом погладшає. Тобто, в стьобі і сарказмі правда присутня автоматично і, хоч максимально на себе не схожа, завжди готова вилізти назовні при першому-ліпшому підгодовуванні.
Слухаю, як сваряться в кафе дві подружки: «Ти назвала мене тупою коровою! – Але ж я поставила смайлик!». Здається, це буде їхня остання розмова. Смайлик після репліки «Я тобою гидую» насправді положення не виправить. А от двозначна посмішка після фрази «Жити без тебе не можу» вказує уже щонайменш на два сценарії – на ритуальну нещирість і на приховану відвертість. Ага, на безпафосну правду як вона є.
Стьоб – це і є ритуальне вибачення за пафос, котрого не уникнути, коли ти є щирим. Разом із тим: через іронію і тролінг ми відчужуємо від себе насправді важливі для нас і співрозмовника теми.
Читала не так давно про богемний осередок кінця 80-х. Згадують: інакше як через сарказм і систематичні підколи між собою ті персонажі не розмовляли. Для них це була єдина можливість підкреслити: ми – поза системою, ми не хочемо всерйоз обговорювати щось, що нас безпосередньо стосується. Їхні насмішкуваті діалоги були позою поза-знаходження, і все… Мрійники.
Сарказм і стьоб – це завжди ідентифікація з тим, про що ти говориш. Навіть так: над-ідентифікація. І от уже неможливо визначити, будучи тим, на кого сарказм скерований: маєш ти справу з правдивим повідомленням чи над тобою збиткують? Без тебе і правда неможливо жити? Чи час збирати лахи і чимдужче вшиватися?.. А тут я згадала: сарказм – це чи не останнє, що розумієш в іноземній мові, і те – розумієш виключно інтуїтивно. Наївні ми люди: воліємо не бачити, коли нам брешуть, моцно запрограмовані на щирість, а уже потім – на всякі її лайт-модифікації типу ввічливості чи іронії.
Він розкаже мені щемливу історію «тільки між нами». Він повторить її для тисяч своїх читачів – і теж «тільки між нами». І він буде гранично щирий в обох цих проявах. Якось так?
Все, заплуталася остаточно.
Остання моя надія: подалася шукати відповідей у поп-культурі, бо це джерело істинних знань ніколи не пересихає. Отож. 80-ті пройшли під сумнівом: «Сови не тим, чим здаються». 90-і обнадіяли: «Правда десь поруч». 2000-і підсумували: «Всі брешуть». Що там нам розказують у 2010-х? «Зима близько», еге ж?.. Настають часи очевидностей. І всі у фіналі помруть.
