Тиждень російського доміно
«Генеральський Козел» — популярна гра у доміно, де кожному гравцеві здається по 7 кісточок... Програє той, чий хід за чергою наступний після того, хто закінчив партію»
З правил гри в доміно
Борис Березовський пішов із фізичного, але не публічного життя. Він зайняв перші сторінки провідних ЗМІ планети і помітне місце в головах людей. Як завжди, про російських вигнанців погано говорили на їхній батьківщині, і добре — решта світу. Розклад думок показав непорушність норову одних і далекозорість інших. Самогубство (?) яскравого представника «семибанкірщини» часів Єльцина звернуло увагу на долю олігархів у Росії. Ненависний масам трудящих і матерії влади, тонкий шар суспільства, всупереч Платону, не став частиною держави і навіть не наблизився до аристократії. Виявилось, принижені й ображені, маленькі люди, «людинки» у футлярі і гвинтики системи можуть мати величезні статки, пароплави, літаки — всі багатства, окрім одного — свободи.
У хвилини сумного реквієму пригадаємо поіменно тих, хто стояли у витоків будівництва плутократії на просторах нашого з вами буття. «Семибанкірщину» Бориса Єльцина втілювали Борис Березовський, Михайло Ходорковський, Алекс Конанихін, Михайло Фрідман, Володимир Гусинський, Віталій Малкін і Володимир Потанін. У ті далекі роки, коли Володимир Путін носив портфель свого боса Анатолія Собчака, семеро відважних керували країною. Кому належить Росія? — запитувало тоді вільне ТБ, і воно ж відповідало: — Їм. Хто винен у всіх бідах народу? Хто розв’язав війну, пропустив американських шпигунів в дім уряду, скупив надбання народу за копійки? Вони, вони і тільки вони. Ще в розквіті своєї могутності знеславлені чутками спонсори Кремля виявилися страшно далекі від других і третіх осіб країни, які подавали їм шуби в гардеробах разом із президентським пальтом. А вже коли треті стали другими, а другі першими, прийшли теперішні погані часи.
Після ув’язнення Михайла Ходорковського Олександр Павлович Конанихін встиг добігти до канадського кордону (у прямому розумінні) і, на своє щастя, не був депортований у пенати. Тепер Алекс займається рекламним бізнесом в США, і про пригоди американця в Росії можна дізнатися з декількох написаних про нього книг.
Львів’янин Михайло Маратович Фрідман залишився у Москві, зайнявся підтримкою спочатку єврейської культури, а потім, ще у більших масштабах, російської. Його статки журнали, що займаються подібного роду калькуляцією, оцінюють у 15 млрд доларів. Але олігарх веде тихе життя, невідповідно до своїх статків, і виступає на публіці тільки сідаючи за рояль в улюбленому барі. За виступ грошей не бере, але й сам чайові ніколи не залишає. Цим і знаменитий у сучасній Москві.
Володимиру Олександровичу Гусинському пощастило менше, ніж Фрідману, але більше, ніж Ходорковському. Кавалер французького ордена Почесного легіону тільки недавно продав свій останній російський медіа-актив RTVI, остаточно відійшовши від задуманих ним великих справ. Українці вдячні творцеві НТВ за залучення свого колеги Костянтина Кагаловського для заснування TVi, острівця лібералізму в морі заборон.
Життя Віталія Борисовича Малкіна теж не назвеш широким шляхом до заздалегідь визначеної мети. Зберігши велику частину своїх статків, він з головою поринув у владу, почавши представляти Бурятію в Раді Федерації. Один із його давніх друзів-партнерів — Бідзіна Іванішвілі, здійснив мирну зміну курсу в Грузії і підняв рейтинг Віталія Борисовича. Настільки, що його відправили в США переконувати американських сенаторів у смерті Магнітського від панкреатиту. Переконати не вийшло. Зараз Малкін збирається покинути Раду Федерації РФ, де піднявся галас з приводу його запасних громадянств і прихованих прибутків.
Найбільш стабільним з прекрасної сімки виявився Володимир Олегович Потанін, який пов’язав життя і долю з періодичною системою елементів Менделєєва, прихованою в надрах батьківщини. Він же перший серед найбагатших людей Росії присягнувся повернути статки людям через добродійні проекти програм Воррена Баффета.
Тепер їх залишилося шестеро, при грошах і на волі — п’ятеро, при владі — жодного. Велика сила багатства, величезні амбіції, потужна енергія і неабиякі мізки не склалися у проект, який відповідав їхньому кремлівському масштабу. Вони хотіли змінити Росію, говорили про свої плани, писали книги і фінансували проекти змін. Але змогли побудувати лише заводи, шикарні будинки і яхти для себе і своїх близьких. І ще виростили чи допомогли стати на ноги зміні: Роману Абрамовичу, якого покійний увів у «сім’ю» Єльцина, Михайлу Прохорову, залученому у велику справу Потаніним, згаданому Бідзіні Іванішвілі. Словом, вони все ще пов’язані з великим бізнесом Росії, але не з країною, народ якої продовжує вважати паразитами на тілі держави старих і нових олігархів, які виявилися насправді термітами-годувальниками загальної матки деспотії. «Семибанкірщина» 90-х — наївний час смути і пристрастей, змінилася впорядкованим економічним життям 130 мільярдерів країни. Тепер вони так само далекі від політики, як Борис Абрамович від нинішньої мирської метушні.
ОСТРІВ СКАРБІВ ЗА КУРСОМ!
Кіпр став схожий на острів скарбів. Туди кинулися відривати свої чесно заховані вклади люди, пов’язані путами трубопроводів. Як повідомили нас експерти фінансових ринків, Німеччина не захотіла лікувати банківський сектор острова коштом Євросоюзу, Росія обурилася обов’язком рятувати потопаючих власними силами, Україна, як завжди, зайняла вичікувальну позицію. Не торкаючись предметів економічного фарисейства про борги країн, кредити і бюджети, подивимося на проблему ширше. Так вже співпало, що громадяни маленького острова, який фінансує величезну країну, вийшли на вулиці з портретами Володимира Путіна, де він у військовій формі, ніби зійшов з містка підводного човна. Кіпріотам, мабуть, дуже захотілося, аби на їхню південно-європейську батьківщину як і раніше приходили гроші з Півночі, але вже прикриті військовим конвоєм. І не дивно, мікроскопічна в масштабах Європи економіка Кіпру (ВВП 2012 року склав $22 млрд) виявилася найбільшим фінансовим донором. За даними Міжнародного валютного фонду, об’єм прямих інвестицій, що надійшли до РФ з Кіпру, склав $128,8 млрд 2011 року. Так пишуть російські ЗМІ. Підсумків 2012-го ще немає, але сума буде не меншою. Погодьтеся, за таким грошовим переказом варто виїхати. І ескорт вже готовий. Судна ВМФ Росії тепер борознитимуть простори Середземномор’я. Нове оперативне з’єднання, зібране по кораблю з усіх флотів, «на постійній основі вирішуватиме планові і раптово виникаючі бойові завдання на Середземноморському театрі військових дій». Наприклад, «вони повинні парирувати загрози з цього напряму для національної і військової безпеки Росії», — повідомляють офіційні особи Генштабу. Справді, на рейді біля острова скарбів буде спокійніше за мир і країну.
«ДА ЗАПАЛИМ МОНОПОЛИТЕ!»
На місці власників кіловат-годин, літрів пропан-бутану і кубометрів газу я б покинув усе і поїхав до Болгарії не переймати досвід. Там на благословенній землі, дуже схожій на українську за ландшафтними і природним щедротами, чиновники теж схожі на наших. Як і в Києві, в Софії вирішили, що слов’янське братерство з Росією, труба Південного потоку і готовність Америки добувати сланцевий газ можуть зігріти тіло і розігріти економіку. Тому розслабилися, плюнули в глибокий отвір перспективного буріння і не стали займатися чужою для кирилиці латинською диверсифікацією. Замість цього продовжили улюблену справу монополістів усіх часів — виписку рахунків населенню. А населення в Болгарії не далеко пішло від українського щодо матеріально-побутового становища. Середня пенсія 200 євро, зарплата — 500. І коли рахунки від компаній за світло і тепло досягли позначених сум, народ не витримав. У цьому сенсі наш електорат виявився терплячішим. А болгари вийшли спочатку під мирним гаслом «Да запалимо монополите!», що означає «гори пропадом ваша монополія». А потім і більш серйозні вимоги пішли: про відставку кабінету, про зміну конституції, розпуск усіх політичних партій, замішаних у корупції і крадіжках. І покотилося країною не фінансоване народне хвилювання. Воно спричинило відставку верхів і появу кандидатів «на затвор», так у них в’язниця називається. Важко заперечувати потужний повчальний і застережний імпульс, що йде від наших сусідів по Чорному морю. Передадуть запал для вогню по монополіях — і буде всім трагедія, як в опері Джузеппе Верді про вавілонського царя, «Набукко» називається. Хочете послухати?
