У зоні інтелектуального доступу
Сьогодні хочеться поділитися своїм невеличким але цікавим досвідом. 30 травня мені випала можливість взяти участь у конференції «Дефолт чи новий етап української журналістики?», яка відбулася у стінах Львівського національного університету імені Івана Франка. На ній були присутні студенти факультету журналістики, учасники «Дискусійного клубу» та головний редактор газети «День» Лариса Івшина. Не було тільки мене.
Так, я й справді була відсутня у місті Лева, бо під час конференції зі страшним хвилюванням перечитувала свою доповідь в іншій частині України – у Донецьку. Я з нетерпінням чекала, коли прийде мій час завдяки skype-зв’язку віртуально переміститися до них, поділитися думками, ковтнути інтелектуальну пілюлю, відчути себе частиною чогось важливого, цікавого.
Моя доповідь мала назву «Формування національної самосвідомості на сторінках сучасної преси». На мій погляд, це питання є слабким місцем української журналістики, бо відсутність національної позиції у засобах масової інформації – один з найголовніших факторів, який спричиняє світоглядну дезорієнтацію народу, апатію нації. Тобто люди не знають ким вони є насправді, чого варті, у що їм вірити та якої позиції дотримуватися, а медіа й не квапиться про це розповідати, забруднюючи випуски неякісною іноземною продукцією, джинсою, або висвітлюючи негативні явища розвитку суспільства без шляхів їх вирішення. Виступ також було присвячено історичній пам’яті народу, яку слід відроджувати, якою необхідно користуватися.
Мені дуже хотілося наголосити на тому, що у нашого покоління насправді стільки можливостей та потенціалу. Бо зараз українцям доступні усі високо інтелектуальні тексти, які ще у ХХ столітті вважалися забороненими. Всеукраїнська газета «День», наприклад, видала цілу серію «Бронебійної публіцистики», яка увібрала в себе гострі, актуальні праці великих українських мислителів, що зорієнтовані саме на висвітленні проблеми самосвідомості нації.
5 хвилин. Зв'язок. І от я бачу на екрані моїх співрозмовників. Чесно кажучи, я відчула таке тепло, таку зацікавленість з того боку екрану, з того боку України, що хвилювання зникло одразу. Мене «накрило» хвилею впевненості у своїх думках, словах, радістю від того, що мене обов’язково зрозуміють. Під час виступу виникли технічні проблеми, але мене дійсно почули. Не дивлячись поганий зв'язок та кілометри. Я мала можливість залишатися на лінії та дослухати підсумки, які підводила Лариса Івшина, замислитися над питаннями, які вона задавала студентам.
Так приємно було побачити наступного дня у матеріалі Олесі Яремчук на сайті газети «День» своє прізвище та цитату з доповіді. Це, мабуть, вперше мене цитують. А потім «Дискусійний клуб» опублікував на фейсбуці світлину, де видно моє усміхнене обличчя на екрані й зацікавлених слухачів. А це, мабуть, одна з найдорожчих фотокарток. Я впевнена, що у Львові виступ студентки з Донецького національного університету сприймали не як щось надзвичайне й виключне, а як нормальну ситуацію, коли співгромадяни підтримують один одного, знайомляться, спілкуються.
Тож це не тільки мій досвід. Це показова картина того, що українці можуть і хочуть, що «моя хата з краю» вже не діє, що в нашого покоління виникає бажання руйнувати стіну непорозумінь, розбивати стереотипи й спілкуватися, знаходити друзів, а згодом й вирішувати проблеми цілої нації. Все ж починається з малого…
