«Українці, діти мої...»
«17–23.06.2016»
Дві тисячі років весь християнський світ з усіх чотирьох канонічних Євангелій знає, що у своїй вітчизні пророків не буває. Ну, хіба що один-два за всю історію, і то як виняток. А з Україною все навпаки, тут ось уже два з чимось роки критична щільність самопроголошених пророків і месій на душу танучого населення й на квадратний метр території, якої поменшало, зростає щодня. Усі дев’яності й двотисячні подарували нам одну блідувату Марію Деві Христос, а тепер кого тільки не винесла на Олімп глядацьких симпатій лиха година— сцена Майдану, туго натягнута на обличчя балаклава або вишиванка з парою босих ніг.
Зі стародавніх євреїв повелося, чим важче життя народу, тим вище в суспільстві попит на Мойсеїв. Утім, на відміну від євреїв у єгипетському рабстві, українці споконвіку живуть в обітованій землі, нам у пошуках кращого життя нікуди звідси йти. Напевно тому кожен черговий український Мойсей має прізвище Сусанін, і кожен похід українців за кращим життям у найкращому разі виявляється ще однією автобусною екскурсією «Вокзал—Майдан—Лавра—Софія—Вокзал» — по всіх уже остогидлих за чверть століття пам’ятних місцях. Не лише автобуси й маршрутки, й потяги на цій станції теж є, але й вони возять пасажирів маршрутом, яким проїхав «роззява» з вірша Маршака.
Отже, цього разу вже навчені попереднім досвідом найобережніші з нас чекали від повернення до України Надії Савченко неприємних сюрпризів. Але навіть їх швидкість трансформації цього ще недавно символу непохитності українців у протистоянні російській агресії повергнула в шоковий стан. Її перші інтерв’ю про необхідність прямих, без участі Кремля, контактів українського керівництва з кремлівськими маріонетками — терористами «ДНР» і «ЛНР», про необхідність представництва російських терористів в українському парламенті багато хто боязко намагався пояснити дипломатичною грою довкола повернення інших заручників Кремля. Але висловлювання під час її першого європейського турне про необхідність пом’якшення санкцій проти Росії, про безглуздя й небезпеку для світового порядку передання й продажу союзниками зброї Україні остаточно перетворили її на рупор антиукраїнських сил, незалежно від того, чи усвідомлює вона справжній сенс і наслідки для України своїх дій і слів.
Утім, напевно не усвідомлює, як і не усвідомлює, яким фатальним чином вони позначаться на її політичному майбутньому, як вона бачить його для себе. У її численних, уже українських, інтерв’ю подеколи проскакують месіанські нотки, доречні хіба що для ролі української Жанни д’Арк у російській катівні: «мій народ», «мої українці». Спершу скептично коментуючи свої перспективи як можливого кандидата в президенти, вже за два тижні, незважаючи на зростаючий в українцях подив на її адресу, вона вже однозначно впевнена у своїй перемозі на виборах. Хто ж із нас знав, коли на День пам’яті й примирення 8 травня ми одягали вінок з маків на голову статуї батьківщини-матері, що хтось уже бачить у ній себе.
Номер один парламентського списку партії «Батьківщина», сьогодні Савченко говорить уголос те, що стало б політичним самогубством для лідера цієї політичної сили. Як бойова машина розмінування, Надія йде попереду Юлії Тимошенко через політичне мінне поле, збираючи для неї і для її партії додаткові голоси тих українців, хто, як і раніше, готовий пожертвувати своєю і своїх співгромадян особистою свободою заради популістських обіцянок миру й ситості радянської в’язниці. Утім, лідер партії й сама давно має президентські амбіції, тому вона так безоглядно, відкинувши найменшу обережність, витрачає політичний капітал Надії. У кінці шляху вона неминуче знищить сама себе як конкурентку, і її викинуть, як і будь-який відпрацьований політичний матеріал.
Єдине, в чому прорахувалися її ляльководи, ін’єкція Савченко була б смертельною для українців зразка 2014 року. Сьогодні ж, завдяки її численним попередникам, українці виробили до подібної зброї стійкий імунітет — колись смертельна хвороба обернеться лише легким нездужанням. Хоча я не бачу в цьому приводу для оптимізму. Щоразу обпікаючись, ми не стаємо мудрішими, просто з кожним новим розвінчаним месією у нас все менше залишається бачення мети, віри, все менше сил до цієї мети йти.
