Уроки соборності
Не пам’ятаю, коли дізналась про історію Дня соборності, про проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР. Певно, це було у середніх класах школи. А згодом трапилось так, що запам’ятала цю дату, мабуть, краще з усіх тих, що стосуються історії України. Сучасність вкарбувала її у голову намертво.
По-перше, 22 січня 2014 року. Донецьк. Незадовго до початку «російської весни». Про «ДНР» ще не говорять, принаймні, публічно, під час мітингів, ще жодного разу не захоплювали облдержадміністрацію, але ситуація у місті загострюється. «Тітушки» все частіше і все агресивніше нападають на мітинги проукраїнських активістів. Один з таких, до Дня соборності, проходить поруч з ОДА. Пам’ятаю, що день був незатишний — сірий і сирий, вітряний, зривалося на сніг. Активісти вишикуються з синьо-жовтими прапорами і плакатами. «Молодики спортивної статури» провокують їх і погрожують. Когось з учасників мітингу обливають зеленкою. Когось з провокаторів затримують правоохоронці, але потім відпускають — «тітушки» обступають міліціонерів і наполегливо переконують зробити це. За якийсь час мітингарі розходяться. Але у провокаторів залишились енергія, натхнення і червона фарба. Тож вони починають жбурляти її, розлиту у презервативи, у журналістів. Не в якихось конкретно — у представників дуже різних видань. Може, вони і не знали, що то журналісти, просто майже всі учасники акції розійшлись, а медійники залишились на місці події. У підсумку вся моя біла куртка зі спини була заляпана червоним. Ще до цього зрозуміла, що такі події можуть закінчуватись різним, куртка, як і інші речі на мені, була з розряду «що не шкода», тому без особливих переживань незабаром її викинула. Але день, звісно,запам’ятався на все життя.
За тиждень прийшла весна, яка, нагадаю, і отримала назву «російської», слово «єдність», що ототожнюється з соборністю, отримало особливу вагу на проукраїнських акціях, а червону фарбу заступила кров, у якій ці виступи фактично втопились.
Рік по тому, 22 січня 2015-го. Я вже живу у Києві, але в ці дні опинилась у відрядженні у Донецькій області. Планувалось одне, але через загострення бойових дій ми з фотокором «Дня» Миколою Тимченком перебуваємо у Маріуполі. Вранці 22 січня в окупованому бойовиками Донецьку обстрілюють тролейбус, гине близько десяти людей. Ввечері у Маріуполі проходить мітинг до Дня соборності, на якому висловлюють жалобу за загиблими. Знов погода сіра і незатишна, сама атмосфера у місті трохи гнітюча. До цього кілька днів обстрілювали селище Сартана, що неподалік, — дивом ніхто не загинув, але постраждало з півсотні будинків. А за два дні вся Україна опинилась у траурі через Маріуполь. Зранку 24 січня терористи обстрілюють блокпости Збройних сил і мікрорайон міста «Східний». За офіційними даними, загинуло 30 людей, 128 отримало поранення. Ми з фотографом були у «Східному» буквально через півтори години після обстрілу. Таксисти не хотіли туди їхати, але несподівано один погодився, бо його родичка жила в обстріляній зоні, тож він хотів перевірити, чи жива вона. Тоді найбільше запам’ятався дзвін скла — тріснуті й розбиті шибки сипались з постраждалих будинків ще кілька годин, і підходити до багатоповерхівок було небезпечно. До речі, через це згодом мене вразили «Кордони, що повзуть» — грузинський проект, що розповідає про окупацію частини цієї країни Росією у 2008 році. У цій інсталяції були тріснуті дзеркала і цей самий звук скла, яке б’ється.
Але повернемось до Маріуполя. Вже за лічені хвилини про обстріл дізнається громада міста. Волонтери починають збирати допомогу постраждалим, виїжджають на місце обстрілу. За кілька годин у місті проводять жалобний мітинг. Людей збирається небагато, але вражають їх рішучість, відчайдушність, готовність відстоювати Маріуполь у ворога. Це важко висловити, щоб обійтись без банальностей і пафосу. Це було сильно і зворушливо. Власне, соборність.
Після подій 2014 і 2015 років до 22 січня я ставлюсь з насторогою. Звісно, лише збіг, що два роки поспіль цей день був таким невеселим, та й 22 січня 2016-го пройшло спокійно, але… Все одно тепер у День соборності мені сумно. Я згадую сотні людей, загиблих у Донецьку, Луганську, під Волновахою, у Маріуполі через терор і війну у моїй країні. У цей день я з ними, мої думки належать їм. І, певним чином, це теж соборність.
