В очікуванні миші
Українець Борис Михайлов став єдиним по-справжньому актуальним художником на виставці сучасного мистецтва «Маніфеста» у Петербурзі
Європейська бієнале сучасного мистецтва «Маніфеста» з’явилася в середині 1990-х років як відповідь на нову соціальну, культурну і політичну реальність, що сформувалася після закінчення холодної війни. Основним завданням «Маніфести» є дослідження психологічних і географічних кордонів сучасної Європи. Разом з Венеціанською бієнале і Кассельською «Документою» «Маніфеста» є одним із найбільш значимих форумів сучасного європейського мистецтва.
З 1996 року місцями її проведення ставали Роттердам, Люксембург, Любляна, Франкфурт-на-Майні, Сан-Себастьян, регіони Трентіно (Південний Тіроль, Італія) і Мурсія (Іспанія). Офіційним майданчиком для десятої «Маніфести», яка проходить з 28 червня по 31 жовтня 2014 року, став Державний Ермітаж (Санкт-Петербург, Росія).
Основна експозиція представлена в залах нещодавно відреставрованої і відкритої для публіки будівлі Головного Штабу, продовження — в залах Зимового палацу.
Зосередимося на найбільш примітних роботах.
Центральна, досить передбачувана ідея організаторів — зіткнення актуальності з класикою.
Один із найбільш вдалих прикладів такого поєднання — розміщення у двох паралельних анфіладах добірок полотен Анрі Матісса і фотографій Вольфганга Тільманса (Німеччина). Тільманс зосереджується на деталях, фрагментах, показуючи лише частину тіла об’єкта зйомки або ж скинутий одяг — але цього вже достатньо, аби відчути ціле. При цьому деякі фото композиційно, колористично або динамічно дійсно перекликаються з полотнами Матісса.
Інше цікаве зіставлення — у залі античної скульптури. Серед давніх статуй, бюстів, цих дорогоцінних уламків цивілізації, італійка Лара Фаваретто розставила бетонні моноліти, нерівні, немов розірвані зверху невідомою силою — і ці грубі об’єкти з їхнім сірим кольором, з їхньою спотвореною поверхнею виглядають як практично ідеальна рима до скульптур.
Бельгієць Жоель Терлінкс зробив «Червону кімнату», яка залишалася б непомітною в будь-якому іншому інтер’єрі, проте на третьому поверсі Штабу, в залитих світлом залах, з вікнами, що виходять на викреслені під лінійку пітерські особняки і палаци, ці білі ватмани з промальованими на них червоними контурами виглядали на своєму місці: червона кімната, в якій на червоний тільки натяки, а переважає білий — це дуже по-петербузьки.
«Опера носової хустки» Домініки Гонсалес-Ферстер (Франція) — це взагалі суцільна гра жанрів: під стелею висить декілька величезних полотнищ зі збільшеними копіями картин на них, підзвучені оперною музикою, і, наприклад, «Чорному квадрату» Малевича (1913) відповідає футуристична «Перемога над сонцем» Олексія Кручених і Михайла Матюшина, а «Пралям серед руїн» Гюстава Робера (1760) — «Князь Ігор» Олександра Бородіна (1890). Пошуки відповідності між зображенням і звуком завжди грішили суб’єктивізмом; але тут змішування гігантських «Хусток» і музики здається точним: що, врешті-решт, є історія культури, як не безкінечний палімпсест, скріплений силою авторського свавілля?
Актуальність у мистецтві буває і прямою — навіть у політичному сенсі. «Рівність» Олени Ковиліної — відео перформансу на Дворцовій площі. Люди різного зросту під урочисту музику підіймаються на табурети, підібрані так, щоб зріст усіх учасників порівнявся. Удари литавр, грім духових, дзвони, кінець. Хтось може це сприйняти як жест у славу держави, але, по-моєму, це випад у діаметрально протилежному напрямі.
«Зріз» Томаса Хіршхорна (Франція) — макет чотириповерхового будинку у натуральну величину, побудований в одному з внутрішніх дворів Штабу. Фасад будівлі зруйнований, усередині шість кімнат, небагаті пострадянські інтер’єри. Від звичайних квартир їх відрізняють картини на стінах — оригінали Малевича, Філонова і Розанової з колекцій Ермітажу — мовляв, ось вам зріз історії. Але тут той випадок, коли злоба дня повністю поглинула прийом: думається, для більшості глядачів із України і Росії цей зруйнований будинок виглядав абсолютно однозначно.
Недивно, що краще поєднання актуальності й художньої якості — в роботі українського автора. Один із найцікавіших залів «Маніфести» містить нові роботи видатного харківського фотохудожника Бориса Михайлова «Театр військових дій. Акт другий. Тайм-аут». Михайлов — не репортер, його цікавить не стільки історія, скільки люди з історією. Так само його серія світлин Майдану — не репортаж, швидше, авторська книга, розгорнута в експозицію; уважне, але небайдуже відтворення повстання крізь авторський об’єктив. Михайлов не боїться показувати людей втомлених й у поганому вигляді, людей розгублених. Місцями він навіть відстороняє матеріал: частину фото за допомогою фарби перетворено на картини, одна й та ж сама сцена з повстанцями біля барикади сфотографована з двох ракурсів і потім змонтована в єдине ціле, що добре передає напругу тих днів. Деякі світлини («карточки», як їх називає Михайлов) прокоментовані самим автором — підписані від руки, і коментар теж стає частиною композиції. На серії випадково зроблених карточок раптом з’являється ще живий Сергій Нігоян. Погляд парубка у касці з написом «Свобода смерть» (замість «або» — череп з кістками) на щиті говорить про три місяці протистояння більше, ніж сотні інших кадрів.
Одне слово — Михайлов, живучи переважно в Німеччині, зміг створити про Майдан не тільки документальне свідчення — яких вже безліч — але й повноцінний візуальний твір.
Одна з центральних інсталяцій «Маніфести» також пов’язана з Україною, нехай опосередковано. Ілля Кабаков народився і прожив вісім років у Дніпропетровську; почавши в радянському художньому підпіллі, після переїзду в США став живим класиком концептуального мистецтва. Його «Червоний вагон» (2008) — одна з кращих інсталяцій, будь-коли створених на тему комуністичної утопії. Це дійсно старий радянський вагон, пофарбований жахливою темно-червоною фарбою. Уздовж однієї стіни — лавки, на всю площу іншої — картина-панорама, що підсвічується: цвітасте місто майбутнього, над яким летять повітряні кулі, аероплани і величезний дирижабль. З прихованих динаміків грає солодка естрада сталінських часів, все добре, і не одразу ловиш себе на тому, що в цій прекрасній повітряній далечіні немає жодної людини, що внизу — безлюдне місто, і від цього стає моторошно. А зовні над вагоном — висувні дерев’яні сходи, які неначе прагнуть у небо, але насправді ведуть у нікуди. Кабакову як нікому іншому вдається передати разючу порожнечу сенсів, яка стоїть за будь-якими затіями (від релігійних до політичних) з перевлаштування суспільства.
Просто поруч — конструкція, що обігрує порожнечу абсолютно інакшим чином. Іспанець Хуан Муньос (1953—2001) спочатку замислював «В очікуванні Джері» (алюзія на знамениту п’єсу Беккета «В очікуванні Годо») як подарунок доньці, яка любила анімаційний серіал про Тома і Джері, а також — як іронічний коментар щодо нескінченних боксів для відеоперегляду, що окупували сучасні галереї. Результат — настільки ж мінімалістичний, наскільки й дотепний. Абсолютно темна кімната без вікон і освітлення. Єдине джерело світла — крихітна нірка у стіні над підлогою — така ж, як у мультфільмі. Голосно грає музика з «Тома і Джері» — точніше, не музика, а звукова доріжка, з усіма хвацькими мелодіями, стукотом, гуркотом і криками, а нірка світиться, а Джері все ніяк не з’явиться — все настільки смішно, що виходити з цієї веселої комірки не хочеться взагалі.
Схоже, саме образ «В очікуванні Джері» можна назвати знаковим для всього форуму. З декількох вдалих композицій важко зробити висновок про ціле — проте якщо говорити про найважливіший соціальний чинник, то присутність «Маніфести» у міському просторі не відчутна. Для порівняння варто пригадати ту ж Венеціанську бієнале — місто, з яким часто порівнюють Петербург, кожні два роки перетворюється практично повністю. Тут цього немає, як немає і відчуття народження нових сенсів, яке вирізняє дійсно серйозні арт-форуми; по суті, «Маніфеста»-2014 — чергова велика виставка, одна з багатьох, просто виконана у вдалих інтер’єрах.
Трапляється, що гора народжує мишу — але інколи й миша не хоче виходити на світло (у пітьму?). Тому інсталяція Муньоса здається такою, що дуже точно характеризує підсумковий результат, який отримали організатори настільки дивного проекту — влаштувати «Маніфесту» в країні глибоко консервативній, з авторитарним урядом, що цензурує все і вся, веде безперервні війни як з іншими державами, так і на власній території.
Якщо ж говорити про Україну, то наше мистецтво (і артисти, і куратори) за поодинокими винятками, схоже, застигло в якомусь заціпенінні, повністю віддавши рефлексії про події, що відбуваються нині, журналістиці й інтернету. Тільки цим можна пояснити, наприклад, що той же Михайлов виставляється у Петербурзі, а не у нас. Але це — тема для окремої розмови.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Санкт-Петербург — Київ
