Валіза з образами
Набрид маскарад ресурсних (читай грошовитих) людей з політичного театру. Захочу й вийду з глядацької зали посеред вистави і втечу від їхнього галасу, істерик, імітацій, врешті-решт від цієї хронічної манії величі можна так втомитися, що перестанеш сприймати і конструктивні сигнали. Отже, кажу собі, якщо життя таке холодне, треба вдягнутися тепліше. «Що ж там в анамнезі?» — перебив мої думки слюсар-сантехнік, якого викликала, як завжди, при черговому SOS.
Того дня все збіглося: з під’їзду просочувався цигарковий дим, з нижнього поверху з неправильно виведеного витягу прямо під моє вікно валила кухонна пара, настояна на цибулі. Морозне повітря залюбки грало цією масною гарячою хмарою, опускаючи мене, по суті, на дно чужої каструлі. До того ж нещодавно вкотре залили сусіди згори і, за їхньою інтелігентною звичкою, навіть не вибачилися. Може, треба кудись скаржитися, але скажіть, хто почує таку дрібну печаль у потоці справжніх масштабних проблем? До того ж моя стеля, будучи, природно, підлогою нагорі, і вночі перетворюється на якесь поле для гольфу. Часто-густо годині о другій-третій ночі вони там щось кидають з гуркотом, й інколи, нервово прокинувшись, як учора, спадає на думку — забралися злодії. Так, якась засмикана особа оселилася в мене, а потім розумію — це ж я сама. У такому контексті дежавю притягувати за вуха не потрібно буде, воно — тут як тут. Здається, зовсім недавно вже було щось надзвичайне — тоді насуплений суб’єкт згори щось майстрував, до речі, коли починаються в нього напади творчості, боюся, що колись завалиться стеля. Як-не-як будинок старовинний, народився 1901 року. Того дня так і сталося. Застигши на кухні, якусь мить приголомшено спостерігала, як нахилилася шафка і вже через мить збиралася летіти прямо на мене з майже чотириметрової висоти. Підтримую її руками, як якась каріатида-самоучка, не маючи можливості навіть зателефонувати, адже якщо відпустити вантаж, то полетить кухонна раковина. Стояла в заціпенінні і думала — має ж бути вихід. Опинившись у критичній ситуації, мозок починає працювати зі швидкістю водоспаду, проте владнати ситуацію вдалося все ж не одразу. Однією рукою, за допомогою швабри вдалося все ж хоч і халтурно, проте підперти шафку, і бігом до найближчої стійки. Може, знайдеться хтось з інструментом і допоможе. Лише через годину один-єдиний майстер зглянувся і вслухався в мою скоромовку, а збагнувши, що екстрим оплачу щедро, за півгодини все владнав. Шафка досі поки що не падає, та хтозна, що спаде на думку джерелу моїх халеп. Утім, він настільки під ковпаком у своєї дружини, що робитиме те, що вона скаже. До речі, його господиня десь читає топ-лекції і нібито фахівець вона запитаний, але ніхто й гадки не має, яка вона хамка в побуті. Звичайно, навколо досить приємних людей, але очевидним є одне — черствими стали сусіди, та й не обов’язково щодо когось конкретно, радше в боротьбі за себе: «Не подобається — а мені по барабану!». Природа, звісно, все таке передбачила, і хто вміє з будь-якого приводу плакати, може собі й допомогти. Порада від лікаря в моїй пам’яті завжди на старті. Щоправда, плакати розучилася, але при нагоді знаю — сльози, стікаючи до носової порожнини і активно подразнюючи рецептори, адже вони солоні, цим самим надсилають мозкові безліч імпульсів, а ті створюють нове джерело збудження, яке за впливом схоже на вдихання нашатирю. Ні ж бо! Випробую свій найнадійніший спосіб повернути душевну норму — піду в кіно. Там, у кінотеатрі «Київ», сидячи з пиріжком у руках, по суті, прем’єрно дегустуючи нову фантазію мого приятеля, домашнього кондитера з пристрасті, насолоджуючись вигаданою ним начинкою-міксом із квасолі, маку й меду і сидячи поруч й вихваляючи автора, йому й зізналася, що в цьому кінотеатрі, бувало, прогулювала перші уроки в школі. Сиділа саме тут, у сьомому ряду. Пам’ятаю, в дев’ятому класі дала собі установку — усвідомивши цілком по-дорослому, що жодної старості не існує, якщо є великий екран і пиріжок. Дивно, але моя думка не змінилася, до того ж, упевнена, — інколи дитячі прогулювання дуже навіть продуктивні. Щоправда, тоді я і гадки не мала, що квиток і пиріжок чи морозиво багатьом вже давно не по кишені. У дні одночасних світових прем’єр, сидячи в залі, завжди почуваюся... навіть не знаю, з чим порівняти. Звісно, це не знаманитий американський сніданок, куди в самоволку рвонули наші, судячи з їхніх декларацій, сирітки, але мені він і ні до чого. Пиріжок я вже з’їла.
Ні, терміново потрібно підстригтися. Здається, у Франції народився вислів — якщо у вас поганий вигляд, помийте голову. Вони ж дають ще одну пораду — міняти зачіску раз на півроку. Ну, це, певно, занадто, але ж мали на увазі не нас, яким вже скоро все буде недоступне. Та все ж в очах жінки — її настрій, і... якщо хочте, запаси здоров’я, до того ж коли спокійно і радісно на душі і волосся лежить дивовижно. Тепер хоч зрозуміло, чому в мене на голові як у дурного на хаті, а я думала, що все лише через тарифи. Що ж, нічого не можна запускати, і, вийшовши від свого майстра, якому все й розповіла, поки він мене стриг, відчула тонус одразу ж.
Отака "клюква-брюква". До речі, чудова начинка для пирога, можна зготувати. Що ж — досить легко, коли ти в тонусі. Більше пасивно й гордо не мовчатиму — хамство теж посягання на твій налагоджений побут. І миритися з ним, по суті, талан дуже бідного суспільства з низькою самооцінкою. Нехай лишень спробують, заводила себе, — ще раз там нагорі... Цікаво, що ж зможу зробити. Та нічогісінько.
Отака виходить "клюква-брюква". До речі, зраділа, хіба що зможу пиріжок з такою начинкою зготувати. І піти з ним до кінотеатру. Люблю сьомий ряд. І ще світові прем’єри.
