«Вчительська дитина»
Все життя я несу хрест вчительської дитини. Може слово «хрест» звучить і заголосно, але певний тиск через це від оточуючих - навіть у віці, коли у школу вже пішли твої онуки, - все одно відчуваю. Коли б не поїхала у рідне село чи зустріла односельчан у місті – завжди пригадають мого тата, Петра Андрійовича, котрий – як директор – будував у сорокових роках приміщення першої Іваничівської школи, вчителював в інших волинських селах, і на кілька десятиліть, до передчасної смерті у 57, осів у Лаврові, що під Луцьком. Він був вчителем від Бога, і відповідно я мушу, на думку оточуючих, також тримати у житті високу планку. Та часто зустрічаєшся з іронією: що вам, вчительським дітям? Вам ще зі школи щастить. Так, принаймні, реагували деякі однокласники на зустрічі, яку ми організували з нагоди приїзду на малу батьківщину однокласника, чиї батьки також були вчителями. Він успішно освоївся у Канаді, мене на зустрічі називали успішним журналістом (хвалюсь)... І звісно, що у школі з нас дерли три шкури там, де інші розслаблялися, але що кому будеш доводити? Люди завжди знайдуть причину своїх життєвих неуспіхів у комусь іншому.
У перший клас Лаврівської школи ми пішли до старого її приміщення, в якому в одному з класів був... льох, де тримали урожай зі шкільних ділянок, а навчанням на сонячній стороні нагороджували класи. Тут провчилися аж до сьомого, і вже у восьмому переселилися у нову школу: з їдальнею, спортивним залом... Я не буду розказувати, яким цікавим було шкільне життя навіть в умовах «хат-мазанок», бо було. Але скільки вже води з того часу спливло, а в хатах-мазанках, образно кажучи, на Волині і досі навчають дітей. І мені українська освіта днями вкотре нагадала ту багатостраждальну «вчительську дитину», яка може бути здібною від природи, але до неї ставлять завищені вимоги і не вірять у щирість її досягнень. Нагадалося це у холодному залі Будинку культури містечка Любешів, де освітян району зібрали на урочистості з нагоди професійного свята.
Було все мило і щиро. І прикрашена георгінами та чорнобривцями сцена, і вітання дітей, зокрема і сценка дітей «вчительських». Чимало педагогів у залі віталися з народним депутатом України Іриною Констанкевич як з доброю знайомою, бо під час передвиборної кампанії вона побувала у більшості сіл району, і, звісно,що мала розмови і у школах. І зараз, вітаючи освітян зі святом, найперше наголосила, що хоче після урочистості під час спілкування найперше почути від них про проблеми. Розказала, як вражає її робота у профільному комітеті Верховної Ради, де доводиться переконувати, що і сьогодні сільський вчитель зокрема ще дуже далекий від «благ» цивілізації, які так необхідні у його роботі. А нема ясності, як же буде фінансуватися освіта, коли учні отримають підручники, багато питань ставить і новий формат освіти. Влада відірвалася від проблем «простих» людей, у селах нема доріг, нема шкільних автобусів і рейсових також, а «верхам» головне – «оптимізувати освіту», тобто банально поскорочувати школи, вчителів, хоча початкову ланку під час реформування мали ж не зачіпати. А скорочують її найперше.
Опісля під час робочої зустрічі Ірини Констанкевич з головою Любешівської РДА Олегом Кухом і головою райради Петром Нагорним стало відомо: у районі вистачає так званої освітньої субвенції. Тобто зарплати отримують. Але цього року у районі не закрили жодної школи. Тому й... не отримають шкільний автобус, бо їх видають тим, хто школи «оптимізував». Торік у районі закрили школу у Хутомирі, ще один шкільний автобус поїхав в АТО і, звісно, не повернувся. Та цього ніхто не враховує цьогоріч. У Любешівському районі уже є початкова школа, яку взяли на своє утримання сільрада і батьки, влада залишила за собою лише проведення і утримання навчального процесу. Вкрай треба добудувати школу у Гірках, в якій мало бути два поверхи, але вже згодні і на один. І народний депутат висловила в цьому питанні конкретну пропозицію. У районі дуже сподіваються на децентралізацію територіальних громад, на свого депутата у Верховній Раді і... самі на себе. А поки – як щороку – голова РДА вручив кільком десяткам педагогів просто паперові грамоти... Бо що ще він може дати людям на свято?..
