Велике прозріння
Ця війна розплющила очі українцям на багато що. Адже до неї чимало людей, проживши понад 30 років у незалежній Україні, так і не усвідомили до останнього часу, який небезпечний та страшний ворог, дикий та цинічний, живе по сусідству з українськими кордонами. І від нього не можна очікувати милості, співчуття та добра. Він і раніше не відрізнявся особливою гуманністю, а нині емпатія (тобто вболівання та співчуття до ближнього) покинула його повністю. Ті звірства, які росіяни творили у Бучі, Бородянці, Ірпені та в багатьох інших містах та селах України, справді ставлять у глухий кут. Ті жахіття, те бузувірство, яке вони творили, взагалі несумісне з належністю до виду homo sapiens.
І в той самий час, коли вони прив’язували матерів до стовпів і на їхніх очах ґвалтували малолітніх дітей, стріляли в потилиці беззбройним зі зв’язаними за спиною руками, ґвалтували неповнолітніх, вбивали їх і їздили танками по тілах, у той самий час Путін зворушливо (як він вміє, як навчали в інституті КҐБ) розповідав про російсько-українську «дружбу» та слов’янське «братство». А потім він стояв у храмі Христа-Спасителя з великою свічкою і старанно хрестився… Це все, що вам потрібно знати про російське православ’я. Звичайно, не особисто Путін вбивав, ґвалтував і катував. Це робили прості російські люди у формі збройних сил РФ. Адже й не особисто Гітлер убивав жертв Освенциму, не особисто Сталін розстрілював в'язнів ҐУЛАҐу… Це тип «кабінетних убивць», які вбивають мільйони людей простим розчерком пера.
Так, Росія ще раз (котрий уже в історії?) показала своє справжнє обличчя, а точніше, звірину пику… Цікаво, що головного удару РФ завдала по російськомовних і значною мірою проросійських містах сходу та півдня України, знищуючи тисячами їхніх жителів. Жаль, що тільки з дуже великою кров’ю до жертв Росії прийшло прозріння. Десятиліттями правду про Росію чимало людей в Україні вважали «бандерівською пропагандою». Довелося заплатити страшну ціну, щоби зрозуміти, що все те, що українські патріоти розповідали про Росію, це не «націоналістичні вигадки», а свята істинна правда. Те, що звалилося на нас – це банальна частина російської історії. Вона такою була практично завжди.
Німецький генерал Меллентін після 1945 видав книгу «Танкові битви». Там є такі слова про 1945 рік у Німеччині: «Це була трагедія небаченого масштабу. У старих німецьких землях – Східної Пруссії, Померанії та Сілезії – росіяни виявили звірячу жорстокість. Неможливо описати все, що сталося між Віслою та Одером у перші місяці 1945 року. Європа не знала нічого подібного з часів загибелі Римської імперії». Цю книгу переклали російською мовою і видавали в СРСР, але завжди вилучали фразу Мелентіна про звірства росіян. Наші проституйовані історики, які не втомлювалися розповідати про подвиги радянських солдатів, мовчали про те, що творила армія Сталіна. Мовчали про мільйони зґвалтованих та вбитих німецьких жінок. Ну добре. Тут ще можна було демагогічно виправдатись «помстою німецьким окупантам». Але подібне відзначалося по всій Східній Європі, скрізь, де з’являвся радянський «визволитель».
Наприклад, Сербія та Югославія завжди вважалися союзниками Росії. У Другу світову війну партизани Йосипа Броз Тіто та четники Дражі Михайловича активно воювали на боці антигітлерівської коаліції. Однак англійський письменник Ричард Вест, який добре знав Югославію і Тіто, писав: «Під час і після битви (за Белград – авт.) Червона Армія почала чинити безчинства над дружнім сербським населенням. Було зґвалтовано понад двісті жінок, половину яких потім убили. Один радянський офіцер зґвалтував жінку-партизанку, яка доставила йому під час битви реляцію».
Згадаймо Чечню, де російські солдати масово вбивали мирних жителів, вішали дітей. Останнє було зафіксовано у чеченському селищі Самашки. Росіяни там робили те саме, що в нас у Бородянці, Ірпені, Бучі і т.д. Це – зовнішні прояви. Хотілося би знати, що відбувається в їхніх головах і душах, якщо такі в них іще збереглися.
Наша СБУ перехопила безліч телефонних розмов агресорів із їхніми родичами в Росії. Вразило те, що «велика, могутня і вільна» російська мова являла собою суцільний потік матюків, у який іноді впліталися окремі російські слова. Причому матюкалися всі, і чоловіки, і жінки, і діти, і батьки. Здавалося, що вони взагалі без матюка не можуть спілкуватися. А Путін доводив, що ми з ними «один народ». Але в рамках одного народу не може бути такої глибокої ментальної прірви, як між росіянами та українцями. У нас (там, де не домінує вплив «великої російської культури») не можна уявити, щоб діти дозволили собі матюкатися в присутності батьків. У нас «прогрес цивілізації» далеко не всюди затвердив як норму звернення до батьків на «ти», і зберігається «ви, тату», «ви, мамо». А тут суцільний мат… Прослухав розмову російського офіцера з його дружиною в Росії. То була спокійна подружня бесіда, вони не сварилися, не з’ясовували стосунки, але це був триповерховий мат. Дружина матюкалася міцніше за чоловіка.
А інша російська дружина напучувала чоловіка на спецоперацію в Україні: ґвалтуй там українських баб, але оберігайся. А ще одна російська мамця просила сина, щоб він з України привіз їй блендер (який треба вкрасти чи відібрати, і мамця це чудово розуміла). Але особливо вразила її фраза, сказана синові: «А якщо тебе поранять чи уб’ють, то передай блендер із пацанами». Їй не важливо, поранять сина чи вб’ють, головне отримати блендер.
Із російським народом сталася якась антропологічна катастрофа, приблизно така сама, яка відбувалася з німецьким народом з 1933 по 1945 рік… Колишній депутат Держдуми РФ і колишній полковник ФСБ Геннадій Гудков, нині опозиціонер, який переховується від Путіна в Болгарії, сказав: «Я не думав, що «оскотинення» російського народу вийде на такий рівень». У російському ліберальному середовищі почалися розмови, мовляв, це все Путін, а не російський народ. Ні, панове. Путін, звичайно, несе найбільшу відповідальність, але й ті 80% росіян, які підтримують його політику (за даними російських соцопитувань), несуть свою частину відповідальності. Адже не від Путіна залежить, чи виконувати свідомо злочинні накази влади, чи саботувати їх.
У Югославії у 1942-1943 роках італійські солдати, які отримували з Риму (під тиском Берліна) накази видавати місцеве єврейське населення на поталу есесівцям та усташам, не тільки не виконували ці накази, а й брали потенційних жертв під захист і навіть вступали у бойові зіткнення з есесівцями й усташами. Відома дослідниця тоталітаризму Ханна Арендт потім напише про поведінку італійців так: «У цьому проявився природний гуманізм древнього та культурного народу». А що ж нині проявляється у діях російських солдатів в Україні? Дикість, варварство, звірячий садизм?
До речі, у телефонних переговорах пролунав лише один тверезий голос, солдат РФ сказав матері про «спецоперацію» в Україні: «Нас тут тепер 100 років ненавидітимуть». Справді, саме так. Зараз мільйони українців відчувають до Росії та її населення ненависть, зневагу та гидливість. І це дуже надовго. З’явилися нові назви для агресорів: рашисти, російські фашисти, свинособаки, орки.
Коли у ХІХ столітті російські колонізатори проводили спецоперацію проти горян Північного Кавказу, Лев Толстой написав повість «Хаджи-Мурат». І там є знаменні слова щодо ставлення місцевого населення до поневолювачів: «Чеченці не ненавиділи росіян. Хіба можна ненавидіти собак?» Іноді ТБ показує розмови журналістів із простими росіянами на вулицях їхніх міст. Майже всі прагнуть крові та смерті українців. Одна особа навіть заявила, що «Україну треба стерти, щоб нічого не залишилося». Журналісти запитали: «Для чого?» Він відповів питанням на запитання: «А навіщо вона потрібна?». Дивовижна здатність легко і просто, з власної сваволі вирішувати долі інших країн і народів. Але чомусь їм не спадає на думку, що так само легко і бездумно можуть вирішити і їхню власну долю, і долю їхньої країни…
Ігор ЛОСЄВ
