Відкрити Дім. Нове дихання
У кожному великому місті України є монументальні будівлі, що переживають скрутні часи або ж зовсім покинуті. От і у Києві донедавна існував такий «привид великого міста», який, як не іронічно, «заховався» у самому центрі: Український Дім на Хрещатику.
В останнє десятиліття УД був наче у пелені — непомітний та нецікавий. Минули магнетичні мистецькі ініціативи, статусні події державного рівня, бурхливі періоди майданів — і величезний Дім розчинився, так і не зайнявши своє місце у перенасиченому інформаційному просторі Києва.
Повернувшись в Український Дім (вперше за 9 років після роботи тут у 2002—2010 роках) для участі у державному заході, я отримала суперечливі враження. З одного боку — добре знайома велична архітектура і, у певному сенсі, «вічні» інтер’єри. З іншого — незнайоме для мене відчуття холоду, і не лише температурного. Будівля і життя у ній наче застигли. Не рятувала ситуацію навіть віддана робота колективу, який якимось неймовірним чином заробляв необхідні на утримання мільйони гривень.
Як взагалі сталося, що ідея Миколи Жулинського про створення представницького центра національного значення не лише припинила розвиватися, а й крок за кроком знівелювалася? Як Український Дім став просто будівлею, що надає приміщення й послуги для галузевих подій, нецікавою для киянина або гостя столиці?
Відбувалося це поступово і майже непомітно для тих, хто не знайомий із Українським Домом зсередини. Спочатку унікальні можливості будівлі та високий статус спонукали до проведення найпрестижніших подій. Тоді госпрозрахункова форма діяльності була прийнятною та доволі ефективною. Згодом у столиці почалося активне будівництво нових конгресових та виставкових центрів, настали часи конкуренції, змін сутності та форми, що вимагали від інституції розвитку власної програмної діяльності. Цього, на жаль, так і не сталося. Український Дім лишився осторонь, поза державною політикою та культурною дипломатією — але все ще госпрозрахунковим підприємством без жодної копійки державної підтримки, яке має заробляти 1,5 млн грн щомісячно на оплату комунальних платежів та мізерну зарплатню колективу.
Ці ніби нерозв’язні «вузли» протиріч надихнули мене на роздуми про можливості та перспективи організації, необхідність впровадження якісних змін.
УД має прекрасний бекграунд: закладений від початку зміст, статус, місце розташування, силу бренду. А про потенціал такої інституційної форми говорить діяльність інших представницьких центрів як-то Українського Дому в Давосі або America House у Києві.
Тож план «реанімаційних» дій в умовах відсутності фінансування був безальтернативним. Об'єднати небайдужих лідерів, партнерів, фахівців. Розпочати власну програмну діяльність, наповнити інституцію повноцінним змістом, життям і людьми. Крок за кроком доводити спроможність і повертати престиж установи. Доводити необхідність державної підтримки. Розвивати Український Дім як затребуваний суспільний простір, місце зустрічей та корисного дозвілля, а прилеглу територію — як зону відпочинку.
Оновлена команда приступила до активної роботи у жовтні 2019 року, після презентації концепції перезавантаження УД. Ми розробили стратегію та зайнялися формуванням програмної діяльності. В межах програми культурних ініціатив організували виставковий проєкт «Медіазалежність», фестиваль «ДоДому на Різдво», інші якісні проєкти, що відкрили друге дихання УД. Захопливі враження від масштабних інсталяцій «Електронні вітри» Степана Рябченка та «Гравітація» Антона Логова (з колекції рушників Віктора Ющенка) витіснили нав’язливі спогади про скульптуру Леніна у центральній залі-атріумі. Відбулася й трохи прозаїчна, але важлива перемога: ліквідація прогнозованого збитку у 2 млн грн і закінчення року із позитивним фінансовим результатом.
Розпочалася робота над реалізацією яскравих ініціатив, активна співпраця з провідними організаціями та проектами. Навіть вимушений карантин, через який ми оголосили про перенесення усіх березневих подій, не став би на заваді розробці подальших проєктів та активному стратегуванню. Нам радісно бачити живий інтерес до ідей та перспектив Українського Дому, розуміння цінності його архітектурного простору.
Водночас, така зацікавленість інколи обмежується лише самою будівлею.
Не так давно розпочалася чергова хвиля обговорень ідеї створення Музею сучасного мистецтва, дійсно необхідного Україні. Ідею багато років підтримувала уся прогресивна мистецька спільнота. Безумовно підтримує і колектив Українського Дому. Аж раптом достатньо голосно прозвучала версія про створення цього музею саме в Українському Домі. А потім ситуація стала зовсім патовою: Міністерство культури в доволі екстреному та традиційно кулуарному режимі провело експертну зустріч зі створення музею і заявило, що Мінкульт буде наполягати на влаштуванні музею саме в УД.
І саме тут варто зупинитися, бо дана заява викликала обурення і низку гострих питань як у колективу УД, так і у численних партнерів інституції.
Хто і на якій підставі вирішив, що Український Дім як інституцію у статусі «національний центр», створену для виконання представницьких функцій країни, можна ліквідувати або нівелювати? Чому ревіталізація та переосмислення потребують зміни сутності та існуючої форми діяльності інституції? Чи може певний період ціннісно неефективної діяльності установи стати об’єктивним приводом для заперечення необхідності подальшого розвитку Українського Дому?
Чи є усвідомлення, що Український Дім — це не будівля, а живий організм, установа з непростою і дуже багатою історією, яка вже є вагомою цінністю? На якій підставі Міністерство культури публічно і так відверто демонструє неповагу і повну відсутність інтересу до існуючої організації та до колективу, що надзвичайно напружено і у останній період доволі успішно працює над розвитком Українського Дому?
Чи вивчали автори ідеї проблематику будівлі УД та реальні загрози щодо неї? Чи відомо їм про стан будівлі, виявлений під час експертного обстеження у січні-лютому 2020 року, як аварійний 4-го, найвищого ступеня? Чи цікавилися вони вартістю ліквідації аварійності в обсягах сотень мільйонів гривень (у т. ч. термінових робіт на суму 35 млн грн у 2020, 40 млн грн у 2021), а також вартістю загальної реконструкції, що забезпечить відповідну сучасним умовам життєдіяльність установи, у 700 млн грн? Чи вивчалося питання тривалості найнеобхідніших робіт із реконструкції?
Чи знайоме міністерство з інформацією щодо відповідності будівлі вимогам сучасного музею? Чи прораховано, які ресурси та інвестиції необхідні, щоб створити прийнятні умови та, головне, ефективне функціонування музею у даній будівлі? Чи варто створювати музей в одній з найдорожчих за утриманням будівель столиці? Що обійдеться державі дешевше: реставрація УД (який є нововиявленою пам’яткою архітектури) або будівництво нового приміщення? Чи не виникне у нинішніх реаліях черговий довгобуд на уламках зруйнованого Українського Дому, що особливо резонуватиме на фоні недобудованого Мистецького Арсеналу та інших музеїв?
І важливе: чому питання розміщення музею досі обговорювалося не у публічному полі, а вирішувалося кулуарно, без участі адміністрації Українського Дому та інших організацій, які підтримують розвиток Українського Дому?
Відповіді будуть однозначно не на користь швидких, необдуманих рішень.
Сумними видаються руйнівна традиція стирання пам’яті та відсутність спадкоємності, інтересу до пізнання реальної ситуації, концентрація на виключно власних ідеях, відсутність твердої державницької позиції.
Та одне зрозуміло точно: в Українському Домі можна і необхідно створювати сучасну і дієву інституцію, яка виконуватиме свою, унікальну функцію. Центр, який представлятиме Україну та її здобутки, об’єднуватиме лідерів, стимулюватиме розвиток креативних індустрій, ініціюватиме міждисциплінарний діалог, сприятиме подоланню культурних дистанцій та стане відкритим суспільним простором у самому серці Києва.
І ми продовжимо працювати над цим.
