Власник зйомної квартири
Часом життя підкидає нам людей, з якими ми нібито й не мали б ніколи зустрітися. А потім виявляється, що люди ці були зовсім не випадковими – і навіть відіграли якусь роль у нашому становленні. От здавалося б, чи може на нас вплинути власник зйомної квартири, якого зустрічаємо кілька разів по кілька хвилин? А на мене такий вплинув.
З ним вийшло – немов на підтвердження першої тези – зовсім несподівано. Бо це не я його знайшов, а він сам мені подзвонив. Я приїхав у Варшаву і шукав собі помешкання. Звернувся у кілька спеціалізованих фірм, написав друзям, купив відповідні газети з оголошеннями. Через те, що квартиру я шукав терміново, розширив свій пошук і до розміщення власних оголошень: мовляв, такий-то й такий-то, винайму однокімнатну квартиру на рік. Наскільки пригадую, навіть щось принагідно прибрехав про гарантовану порядність і вчасну оплату.
І от він подзвонив. Уже тоді я зрозумів, що йдеться про когось, пов’язаного зі сценою – аж настільки чистими і бездоганними були його голос і вимова. Виявилося, що він мій тезка – пан Анджей, живе в Кракові, а свою варшавську квартиру винаймає людям, яким може довіряти. Слова про довіру не були лише метафоричним зворотом, оскільки в квартирі була ще одна кімната, в якій зберігалися його речі – і її, відповідно, винаймати не було потрібно, але доступ до неї завжди був, бо була прохідною до балкону. Ми домовилися про оглядини помешкання.
Перше враження пан Анджей справив блискуче. Імпозантний сивий чоловік, якому перевалило за шістдесят – з аристократичними манерами і мовою диктора. Квартира теж була ідеальною, оскільки все в ній було, а платити доводилося тільки за одну кімнату. Я одразу ж погодився, підписав договір, віддав аванс і ввечері мав приїхати вже з речами, а пан Анджей до тієї пори обіцяв звільнити простір і віддати мені ключі.
Я приїхав увечері на таксі й повільно тягнув дві свої валізи на п’ятий поверх довоєнної кам’яниці. На сходах між четвертим і п’ятим лежав власник квартири. Спочатку я подумав, що він помер, але виявилося, що він просто до безпам’ятства п’яний. Мені не залишалося нічого іншого, крім як занести його нагору разом із своїми валізами. Я вирішив дати йому час виспатися й зранку серйозно поговорити. Але зранку його вже не було, бо до цілодобового алкошопу він утік ще вночі. Я зрозумів, що маю справу з запійним пияком. Коли він повернувся – знову на чотирьох – до свого лігва, я просто забрав у нього ключі, написав йому записку, й закрив квартиру разом із власником.
Він подзвонив через добу з проханням відчинити двері. Голос був тверезим і похнюпленим. Я приїхав і застав зніяковілого Анджея, який соромився навіть погляд підвести. Його мучило похмілля – і фізично, але передусім морально. Він почав розповідати. Ще двадцять років тому мав успішну театральну кар’єру – грав добрі ролі, його запрошували у фільми й серіали. Але після тридцятки він зрозумів, що вище вже не стрибне – був добрим, але ніколи не стане першим, найкращим, видатним. Тому плюнув на все, спакував речі й полетів випробовувати свою долю в країні, що могла дати останній шанс. У Сполучені Штати забрав і сина, але той швидко посварився з батьком, облаштувався там і вже роками не підтримує з ним контактів. Старий не зміг знайти акторської праці, тож перебивався прибиранням, вантажними роботами, сторожив. Почав пити і спився. Потім повернувся і тепер майже не п’є, тримається по кілька місяців, щоб потім знову зірватися і втратити людську подобу. Пан Анджей заплакав.
Тепер незручно стало мені, я ладен був усе йому вибачити і забути, проте не зміг вимовити жодного слова. Так ми й сиділи: я мовчав, а він плакав. Шістдесятирічний імпозантний чоловік з аристократичними манерами й бездоганною вимовою. Чомусь мені подумалося, що наше життя нагадує вигнуте дзеркало: першу його половину ми дивимося вперед, у своє майбутнє, а з роками все більше відводимо погляд від теперішнього й ховаємо очі від прийдешнього, що вже не обіцяє бути довгим. Натомість дивимося назад, немов ще раз проглядаємо фільм свого життя. Шукаємо там причини своїх перемог і поразок, злетів і падінь. Але вже нічого не можемо змінити. Бо такою є природа дзеркала – як не намагайся, а змінити відображення ми не можемо. І від цього справді хочеться плакати.
