Вибір
«01-07.05.2020»
«Я зателефонував Іллі й запитав: «Послухай-но, друже, можливо, ти і не знаєш, може, хтось із дітей зазнав каліцтв?»
Відповідає: «Та ні, всі успішні, ми стежимо за їхніми долями».
Я вже було зовсім зарікся писати про Іллю Хржановського та його «Дау». І додержав би даного собі слова, коли б не те інтерв’ю, що вийшло в цю середу на «Українській правді», Натана Щаранського. Отже, попереджу відразу, ця колонка не про Іллю Хржановського, і не про «Бабин Яр». У всій цій історії з дітьми, вважаю, звинувачувати потрібно не режисера, а осіб, відповідальних за опіку, політиків і урядовців, що дали команду використовувати немовлят-сиріт або дітей-аутистів у цьому жахливому соціальному експерименті. Більше про моральні авторитети, яким до сьогоднішнього ранку був для мене Натан Щаранський.
Був. І йдеться тут не про те, що в мене з ним різні погляди щодо скандалу з «Дау». — Навпаки, я теж уважаю, що не можна обмежувати творчу свободу. Якщо у нинішніх російських діячів мистецтва вона виявляється в прибиванні однаково чи власних, чи геніталій добровольців цвяхами до бруківки, що ж, це чиясь — персональна, а взагалі, в деякому розумінні й усіх нас, що за 30 років після розпаду СРСР так і не усвідомили всіх глибин нашого у минулому падіння, колективна — проблема дорослішання. Цим теж потрібно перехворіти. Слава Богу, ми не просто вільні погоджуватися з методами Хржановського, або не погоджуватися, як би не намагалися адвокати Хржановського засудити його опонентів. На відміну від не такого вже і давнього минулого, перш ніж скласти думку про «Дау», сьогодні кожен бажаючий має можливість його подивитися, а не орієнтуватися виключно на чиїсь — авторитетних людей, Партії чи Церкви — «одобрямси».
Ну і, звичайно ж, не має жодного значення, скажімо, чи вважаю я коректним порівняння Хржановського з Синявським і Даніелем. Урешті-решт, що б мені там не вбачалося, що це зовсім про інше, ні з Синявським, ні з Даніелем я, на відміну від Щаранського, знайомий не був. Може, я про них чогось не знаю. Зауважу лише, що подібні порівняння деколи — двосічна зброя. До цього капкану, порівнявши як комплімент Хржановського з Пазоліні, вже вскочив днями Лозниця. Річ тут не в тому, що за свої фільми в демократичній Італії той половину свого життя перебував у залах судів (усього таких справ було більше 30, і розгляд останньої завершився лише через три роки після його трагічної загибелі), і що при цьому режисера вигнали за «аморалку» навіть з італійської компартії. Попри гучну славу цього, на відміну від нинішніх епігонів, геніального режисера, що переосмислив у декораціях фашистської республіки Сало маркіза де Сада, творця «Сало, або 120 днів Содому», нікому ні в Італії, ні в решті Європи не спало на думку запросити створити антифашистський меморіал. Утім, і тут можуть мені заперечити — не дожив, не встигли.
Але що я в інтерв’ю Щаранського не можу ні зрозуміти, ні прийняти — так це подвійні стандарти. Його всепрощаючу емпатію до Хржановського, який мій друг, друг моїх друзів, загалом свій, і повну емоційну глухоту... ні, просто небажання почути щось про тих, кого доля в особі режисерського задуму визначила в експерименті з «Дау» на роль жертв. — Скарги переадресували обвинуваченому: «Я зателефонував Іллі й запитав: «Послухай-но, друже, можливо, ти і не знаєш, може, хтось із дітей зазнав каліцтв?» Відповідає: «Та ні, всі успішні, ми стежимо за їхніми долями». — Критерії успішності зважте: когось усиновили, когось перевели до іншого дитячого будинку. «Якщо, скажімо, знімається фільм про Голодомор, і якщо талановитий режисер хоче показати жах Голодомору, показати, як умирають діти з роздутими животами», — запитує Щаранський, — що він повинен зробити? Якщо ви подумали про грим, або про цифрову обробку, ви помилилися. Цей уявний «талановитий режисер» (ну, ви розумієте хто) повинен податися «до дитячих будинків, шукати дітей особливо виснажених і хворих». — А ви справді правозахисник, пробачте? Тому що подібного не робили навіть в роки боротьби Щаранського проти нелюдяного режиму СРСР.
Коли вперше спливла ця історія з немовлятами в «Дау. Дегенерація», мені відразу згадалася сцена з тортурами новонародженого в «Сімнадцяти миттєвостях весни» Ліознової. Пам’ятаєте, як безжалісні нацисти розповили немовля радистки Кет перед відкритим навстіж вікном, за яким звичайно не сибірський мороз, але все ж лютий місяць? Зрозуміло, що студія, зрозуміло, що насправді тепло. Що немовлятам (а всього в цій сцені було задіяно шестеро дітей) було настільки комфортно, що дитячий плач (на відміну від «Дау», де немовлята, за словами Хржановського, весь час плачуть, тому що «це їх нормальна реакція на світ»), звукооператорові фільму Тамари Ліознової довелося записувати окремо, навідавшись для цього до пологового будинку. Так от, навіть у СРСР, у фільмі, який знімали під дахом усемогутнього КДБ (один дзвінок, і до послуг режисера всі дитбудинки Радянського Союзу), немов у якомусь Голівуді, дітей узяли не в Будинку маляти, а запрошували виключно з матерями (до речі, одним із дублерів у цій сцені була новонароджена дочка Андрія Миронова), які весь час, доки йшли зйомки, були присутні в студії.
Ситуація немов помінялася місцями. У брежнєвському СРСР, коли людей гноїли в зонах навіть не за справи, просто за їхні переконання, в психлікарнях — за інакшість, під час зйомок фільму за замовленням відповідального за все це КДБ його творців хвилювали права дітей. Але сьогодні, у вільній демократичній країні, автори фільму, начебто покликаного засудити тоталітарні практики нелюдяного режиму, що залишився в історії, щоб не обтяжувати себе зайвим клопотом, вважають за краще вирішувати питання за телефонним дзвінком, щоб їм за командою зверху доставили скільки потрібно... навіть не дітей, людської сировини. Зйомки фільму, хоч його і продовжують весь час перемонтувати, давно вже закінчили. Але, складається враження, що експеримент над учасниками зйомок, глядачами, всіма, хто так чи інакше виявився, як Щаранський, просто залученим до цього конфлікту, не завершений. І ті, хто в радянському експерименті колись самовіддано обрав і зіграв до кінця роль незгодного, правозахисника, борця, може сам не помітити, що грає зовсім іншу роль сьогодні.
