Вихід
2 вересня 2014 року, полишаючи Луганськ, я згадував москвича в рік Беслана, син якого, можливо, був серед «визволителів», які перетворили мирний Донбас на пекло та тупик.
У кожного вихід із Луганська був своїм. Хтось полишив своє місто ще на початку літа в надії, що повернеться до нього за лічені тижні. Брали кілька сорочок на літо, якісь гроші, щось купальне, бо здебільшого їхали на море, щоб не проґавити сезон. Адже здавалось, що все, що відбувається навколо, - то несправжнє, щось дурне, нереальне і неодмінно має скоро скінчитись. В смерті не вірилось, хоч вони вже були поруч. Я полишав Луганськ, як тонучий корабель, майже останнім, у вересні. Я не хотів тікати, тому і використовую це слово - полишав. Озираючись на рідну школу, на знайомі вулиці в ранковій сонній сірості, на круглий, як Колізей, цирк з вибитим склом, що палало в променях молодого сонця.
ОСТАННЯ НАДІЯ
Насправді я просто не ставив собі цілі виїжджати із Луганська з самого початку. Не було в моїх планах такого, щоб хтось мене витурив зі своєї оселі, зі свого крісла, зі свого ліжка... Щоб хтось прийшлий або подурілий відірвав мене від накопичених книжое, від звичного виду за вікном, від самого вікна. Якби я сам вирішив переїхати кудись, то було б моє власне рішення. А тут... «прогибаться под изменчивый мир» якось було не комільфо. Тим більше перед очами майорів великий шанс звільнення Луганська. Це не перебільшення. Шанс дійсно був реальним. В серпні 2014-го автомати лускотіли з боку Вергунки, а це означало, що снаряди почали поступатися стрілковій зброї, тобто мова вже йшлась про ближні бої. Та те лускотіння виявилось лише лоскотанням нервів одних і надією, що танула, інших. А можливо, то й не бої були зовсім, а внутрішні розборки між вже зародженими в ізольованій луганські банці бандами проросійських павуків.
Я добре пам’ятаю, як ще на початку травня того ж року в кав’ярні одна людина в розпачі говорила по телефону, що вимушена тікати з рідного міста, як це для неї принизливо і як вона сподівається повернутись до Луганська на початку весни. Чоловік був у такому розпачі, що не помітив мене – того, хто чув усе, що він говорить. Я ж слухав з усвідомленням того, що події розгортаються швидше за те, як він собі міг лише уявити. Когось з його друзів вже вбили, мають прийти за ним, у нього великий будинок, який полишить на друга, виїжджати планує кількома машинами, хоч це й проблематично, а в домі у нього два «коротких» і один «довгий». Це він так говорив про автомати - укорочені і звичайні АК. Він все ще думав, що надвір повернулись 90-ті, але в форматі трагіфарсу, який неодмінно закінчиться, як дурний сон. Головне - з нього вибратись, своєчасно прокинутись.
Ці люди робили головну помилку. Їм не приходило в голову слово «окупація», яка йшла повним ходом. Вони не мислили цими категоріями, які асоціювались з часами далекої війни, але тим не менше були абсолютно реальними зараз і поставали у всій своїй потворній дійсності. Особливий злочинний цинізм цієї окупації полягав в маскуванні. Кремль не просто увійшов на українську землю. Спочатку він там вирішив створити хаос і видати ситуацію за щось типове, щось знайоме, що можна трактувати як громадянський конфлікт.
«ВИЗВОЛИТЕЛІ»
Роздати безкоштовно автомати - означало кинути регіон у безлад, в броунівський безсистемний рух з розправами, появою «авторитетів» і тому подібними ознаками громадянського хаосу. Але на відміну від 90-х приправою тут слугувала псевдоідея «русского мира». Тобто замість «авторитетів» 90-х, які були під контролем у МВС та КДБ-СБУ, з’явились ФСБешні «поводирі», «ватажки», «атамани», які здебільшого вербувались із місцевих, але до яких, в свою чергу, приставляли кураторів із Москви. Їх чекала така ж доля, як і тих «авторитетів», які в 90-ті так само їздили до Москви... Деякі там і гинули. Тільки історія 90-х в даному випадку повторювалась в пришвидшеному варіанті, наче хтось підганяв процес по накатаному плану. Москві не потрібні були використані, як гільза, тупуваті «Бетмени» та біснуваті Мозгові, які в певний час подумали, що вони отримали все, про що мріяли в своєму убогому «петеушному» минулому - автомат, власна бригада, псевдоповага, контроль над територією, а ще й до цього цяцьки у вигляді медальок, прапорців та іншої атрибутики, яка мала виправдати їхню злочинну сутність. Мовляв, не заради наживи, а заради «республіки».
Тоді ж, у травні 2014-го (просто на День Перемоги), сталась трагедія на блокпості в селі Новоборовиці Луганської області, що на кордоні із РФ. Російські бандити, які «пасли» заможну сім’ю із Антрацита, розстріляли її разом з дитиною в двох джипах Toyota. Гроші, які родина вивозила в Росію, зникли. В той час злочини ще можна було більш-менш фіксувати і інтернет облетіли знімки порешечених джипів. В це знову ж таки не вірилось, але це був страшний факт, що логічним чином виходив із подій березня-квітня, коли, як вже згадувалось, босоті почали безкоштовно роздавати автомати. Цей факт врізався мені в пам’ять, як і безліч інших випадків та історій, які для одних закінчувались травмою на все життя, а для інших, як правило, смертю мучеників. Олександр Решетняк, звичайний рибак, який любив Україну, потрапив на підвал, де з нього зняли гіпс, плигали по зламаній руці, відбили внутрішні органи, а потім прострілили тулуб. Він помре за три дні в страшній агонії. Сім’я радіоведучої Альони Корольової займалась волонтерством, прихищала в своєму будинку під Луганськом безхатніх тварин і в той час, як українські військові опинились в Луганському аеропорту, просто привезла з чоловіком їм провіант. Бандити вистежили рух їхнього авто і зранку розстріляли, вбивши всіх тварин у вольєрах та пограбувавши будинок. Їхня донька, яка на той час вже мешкала в Києві, півроку не знала про долю своїх батьків і весь час писала в інтернеті: «Поверніть мені моїх татка і маму». Надія була на те, що вони в полоні, але живі... Та чуда не сталося. То був злий і нещадний 2014 рік від якого кров’ю смердить і по сьогодні.
ГЛУХИЙ КУТ
Перед довгою темрявою серпня моя подруга ще залишалась в Луганську і ми періодично виходили до спорожнілого, але по-літному красивого міста. Враження абсолютно незвичайне. Є будинки, є знайомі вулиці, є шум дерев, але людей майже немає. Наче потрапив в якусь вигадану реальність. Наче то 3D гра, з якої можна вийти натиском кількох клавіш. Та, на жаль, то була самісінька дійсність. Якось ми сиділи на лавці в парку. У подруги днями помер батько, якого поховали під мінометні вибухи. Листя шепотіло над головами, лавки були пофарбовані в синьо-жовтий колір, а на голові у неї звисала чорна хустка. По траві бігало кошеня, яке ми врятували кілька тижнів тому із каналізації. Дівати його було нікуди, тож я залишив у себе, хоч ніколи не сприймав тварин у квартирі.
Думки були різні. Час то стискався в одну точку, в якій містилось все життя, то розтягував миті до цілої вічності. Невесело, але й сум якось гуляв між гілок дерев, ніде не чіпляючись. Небо було ніжно-блакитним і самотні хмарки де-не-де з’являлись на ньому. Було приємно дивитись на небо крізь павутиння гілок та листячко, які, наче піклуючись, кидали на нас тінь.
Аж раптом по небу зі свистом пролетіла ракета.
Страху не було. Нерви якось оживились, і ми чомусь навіть мовчки посміхнулись - така дивна реакція на ще не зовсім звичні речі. Вже тоді криворукі «ополченці», а насправді звичайні найманці, вчилися стріляти із навезеної їм техніки. Як вони стріляли? Як могли.
Звідки з’явились ці «ополченці»? Хто з Росії, хто з області, хтось був місцевим. На одному із відео, коли ще ходив потяг Луганськ - Київ, самі росіяни зафіксували те, ким були ці «ополченці». Вони п’яні з автоматами ходили за залізничному вокзалу і соромили чоловіків луганчан за те, що ті не ідуть «захищати Батьківщину», при цьому не скриваючи, що самі приїхали із сусідньої держави. Вони так і казали: «Ось вам Росія допомогла!». Лише одна жінка наважилась їм відповісти, що якби не вони – «визволителі», то не від кого не треба було б нас і захищати.
Подруга полишила місто. Я залишався в Луганську один з батьком і ось тим врятованим кошеням, яке в тій ситуації навіть дуже веселило. Мати у вільному Сватовому. Потім настав серпень. Останню статтю «Нерв війни» я встиг надіслати до газети «День» 3 серпня за годину до того, як в місті повністю вимикнули світло на кілька місяців, зник зв’язок, подекуди вода і газ.
В тій статті я написав: «Спочатку Путін влаштував геноцид чеченців. Потім відібрав у Грузії частину її території. Потім забрав в України Крим. Згодом розгорнув війну на Донбасі. Весь цей час світ робив лише вигляд того, що намагається вплинути на Москву. Насправді ж світу просто було не боляче. Санкції і заборони - це лише натякання Путіну, щоб він не наступив на той самий нерв, коли Європі і США доведеться реагувати по-справжньому. Тоді світу доведеться втрутитись серйозно, а це - третя світова, яка не потрібна нікому. Таким нервом не став навіть «Боїнг» з 298-ма пасажирами. Ці триста душ хіба зрівняються з мільйонами можливих жертв? Перша світова забрала вісім з половиною мільйонів життів. Друга світова вже в десятки більше. Тому світ буде робити все, щоб домовитись з московським диктатором, який попіклувався про те, щоб налаштувати своїх рабів до фанатичної впевненості у власній силі і непереможності. А санкції? У московського царя сотні мільйонів підданих, більшість з яких – зубожілі, і країна яка потерпає в бідності століттями. Ні, санкціями Путіна не злякати. Він занадто добре відчуває нерв війни і слабку душу деяких світових лідерів, які і далі будуть приносити в жертву чергові (поки що чужі) території і інтереси, відкуповуючись від біди, що назріла».
Я був переконаний тоді, що світова війна в її новому особливому форматі вже почалась. Просто фази у війни різні, і часто складається вона із локальних, тліючих конфліктів, економічного спротиву, дипломатичного протистояння і заходів. Як хімічна речовина, яка до певного часу бродить, змінює колір, склад, виділяє елементи, а потім при певних умовах вибухає. Досі дехто воліє використовувати таку фразу, згадуючи події на Донбасі: «Після війни ми повернулись назад», або «Після війни стало трошки легше». Наче вона вже скінчилась. Можливо, це суто психологічний ефект - вважати, що пекло вже згасло, адже існує лінія розмежування, а запеклі бойові дії перетворились на позиційну війну. Все це ілюзії. Війна триває і перебуває в дуже небезпечній фазі, яка може мати свій розвиток.
ДВА СВІТИ
В темряві серпня, як я вже казав, зі зв’язком у нас була велика проблема. І не лише в плані повідомлення про себе, але й в плані отримання повідомлень, що ж таки відбувається поруч. То був час, коли Перше національне радіо знову рятувало, перш за все душу... Перед тим воно рятувало ще дитячу, неокріплу свідомість на початку 90-х, коли в одне вухо через російське ТБ і радіо вливалось попсове і блатне багно на кшталт групи «Кармен», «Комбінація» або «Сектор газа», а в інше через Перше національне радіо капали лікуючі краплі українських пісень. Пісня «Вона» Костя Москальця, який написав її ще в серпні 1989-го року, робила цілющу ін’єкцію в організм ще недозрілого українця. Хіт-парад «12-2» на «Промені» та «Хіт-рік» із західними (не російськими!) відеокліпами по Ут-3 щонеділі робили неоціненну роботу національного масштабу. Я записував ті пісні на старий магнітофон, в якому касети через певний час неодмінно починали скрипіти, а потім пронизливо верещати. Тоді вже було відчутно, як в просторі борються два протилежних світи і слова із згаданої пісні «розбіжимося по русифікованих містах» влучно потрапляли в свідомість, чітко окреслюючи ці два несумісних береги української і російської сфер. Усвідомлення того, що міста були НАВМИСНЕ русифіковані, народжувало спротив через дещо сумну мелодію струн у виконанні Тараса Чубая... Для мене то була пісня не про любов.
То був депресивний час 90-х, але час, який я по-особливому люблю в спогадах. Так само, як часто згадую серпень 2014-го. Ностальгувати в тому серпні з непрацюючим комп’ютером і зв’язком я міг вдосталь. Тоді я вирішив, що це була нагода навчитись терпінню, тривалому очікуванню. І тепер, коли в Києві вмикаю дротове радіо, то потрапляю в той самий глухий, полишений більшістю мешканців Луганськ 2014-го зі свистами мін та надією, яка, як прийнято вважати, вмирає останньою, що наші приїдуть.
Вони, як відомо, були поруч, і вибухи навколо то посилювали цю надію, то, навпаки, відштовхували її, адже згодом зрозуміло стало, що то не звільнення. То були провокації росіян, які лупили з Луганська по Луганську мінами. Хто знав її радіус польоту, той розумів, що в місто прилітають «привіти» не зовні, а з середини. Той здогадувався, або розумів, що то типова провокація і залякування для виправдання факту вильоту із Луганська «градів» по Новосвітлівці і Хрящуватому. Залякане населення від того все менше задавало питань і чекало...
Годинник з’їдав вічний час. Заговорили про гуманітарний коридор через Хрящувате. На нього я дивився, як на розпалену піч. Він лякав мене на рівні підсвідомості, як червоний ліхтар небезпеки. Так і сталося. Бандити тоді обстріляли Хрящувате і під вогонь «градів» потрапив автобус із луганчанами, що полишали місто. Зрозуміло було, що всі ми потрапили в глухий кут, в пастку. І не лише в плані окупації, а й в плані подальшого майбутнього на цій землі, в плані здорових і ясних перспектив.
Рішення про виїзд я прийняв 28-29 числа.
ВСЕ БУЛО ВСЕРЙОЗ
На День Незалежності до Луганська зі східних кварталів «завітали» колони російських військових. Зрозуміло стало, що ситуація знайшла свій переломний момент. Чекати чогось кращого вже було марно.
Батько на вихідних вияснив, які маршрутки курсують через вже тоді звільнену Станицю Луганську, але в понеділок вирішили не вирушати. Понеділок - день важкий, говорили забобони. Ризик був через розстрільні списки, куди мене занесли деякі персонажі, яким кортіло повернути часи Сталіна, коли розстрілювали або саджали за переконання. Цей момент навіював неприємну тривогу. Але діватись нікуди. Зібрали речі, виділили для кошеня дитячий рюкзак і глибоким ранком 2 вересня 2014-го вирушили в невідомість, адже закінчитись ця подорож могла будь чим.
Цікаво, саме цього дня я далекого 2003 року вперше і востаннє побачив Москву. То були дні Беслана - урок, який мали б засвоїти росіяни наглухо, особливо після «Курська» 2000-го. Там, у Москві, на виставці ВДНГ, де ми з батьком представляли довідник Луганщини (наш тодішній бізнес), я наочно відчув Москву. Пам’ятаю, як охоронець нас переконував голосувати за Януковича (то було перед самими виборами президента і Помаранчевим Майданом) і пишався своїм сином - молодим військовим армії РФ. Мене дивувало: чому мені не спадає на думку радити йому, за кого голосувати в РФ, а він намагається вкрутити мені в мізки саморізи власних переконань. Наче він більше за мене знає, що і як робити в моїй хаті. При цьому цей охоронець якось підкреслено мені чомусь співчував і наче хотів чимось допомогти. Він вже тоді був переконаний, що нас неодмінно з’їдять фашисти. І особливим апофеозом нашої дискусії став його аргумент: «Але ж Ющенко сидів кілька разів у тюрмі!»
Коли полишив останній блокпост окупованої території, оминаючи спалені машини і бронетехніку та випадково набравши в черевики станичного піску при обшуку, я буквально поглинав очами українські прапори. Навряд чи зможе оцінити жагу бачити синьо-жовті кольори той, кого навмисне не позбавляли цієї можливості. Дорогою в голові крутилась примітивна кабацька пісня Шуфутинського: «Ведь было все у нас всерьез второго сентября». Я думав і згадував багато чого. Зокрема того російського охоронця на ВДНГ в Москві в рік Беслана, син якого, можливо, був серед «визволителів», які перетворили мирний Донбас на пекло та тупик.
