Як олігархи розбагатіли, і чому українці лишаються бідними?
Відгук на інтерв’ю «Дню» професора Еріка Райнерта
Україна – досить складний об’єкт для вивчення і для однозначних відповідей ; оскільки є носієм безлічі суперечливих, несподіваних, мало зрозумілих зі сторони (в тому числі з Європи) проблем і тенденцій. Професор Ерік Райнерт не акцентував розмову саме на проблемах України. Але проблеми, які він обговорював в інтерв’ю з журналістом «Дня» Аллою Дубровик-Роховою, мають безпосереднє відношення до України. Виділю деякі найбільш важливі, як на мене.
1. Професор Райнерт не згадує найбільш болючу нашу проблему – війну на Сході, агресію Росії. Але побіжно нагадує про основний механізм її вирішення : «Найкращий спосіб зупинити російське втручань на Захід – зробити їхніх сусідів багатшими за них». Цей рецепт в повній мірі стосується і України. Багата Україна як основний механізм повернення Донбасу і Криму - теза, з якою згодні і в Україні. Жити в багатій Україні не заперечували б і всі українці. Але виникає питання: хто нам завадив бути багатими ?.
План «А» - незалежність як інструмент ефективного використання накопичених попередніми поколіннями багатств в інтересах всіх громадян, провалився.
Чому, куди поділось наше багатство? Де воно? На останнє питання відповісти легко – в офшорах. Але чому так сталося ? Райнерт є автором популярної книги «Як багаті країни розбагатіли, і чому бідні лишаються бідними». Стосовно України варто було б написати книгу «Як багата країна стала бідною». Можливо в новій його книзі буде аналіз цього українського феномену. А поки що спробую дати своє бачення.
Отримавши незалежність Україна у спадок отримала потужну промисловість, сучасну наукову базу, не передове, але стабільне сільське господарство, освічене населення. Хто цим всім багатством мав би розпоряджатись і в чиїх інтересах ? Національної патріотичної еліти як консолідованої сили у нас не було. Україна не пройшла через національно-визвольний рух, в ході якого така еліта формується, а також вимальовується стратегія розвитку країни. Єдиною консолідованою силою на той час була партійно-комсомольська і господарська номенклатура радянських часів. Вона мала певний досвід керування суспільними і господарськими процесами. Саме вона і взяла в свої руки багатство, яке неочікувано їй дісталось. Про патріотизм, тобто турботу про народ і державу, у цієї «еліти» не варто говорити : не те було її ідеологічне виховання. Капіталізм, бізнес були для них лайливими словами. Самостійно щось створювати вони не вміли. Добре вміли розпоряджатись. І зорієнтувались вони в нових умовах досить оперативно. Усвідомивши незалежність від Москви, від центральних партійних вказівок і контролю , зрозумівши, що вони є повними і незалежними хазяями цієї країни, вони почали активно розпоряджатись її багатством, перетворюючи політичну владу у владу матеріальну. Президент Л. Кучма, якому приписують створення олігархату, нічого нового в дійсності не створив. Він відновив в рамках підвладної йому країни систему, яка існувала в Радянському Союзі, де влада була головним джерелом матеріального добробуту. Перед розпадом СРСР ця система під натиском індивідуального підприємництва, як започаткування ринкових відносин, почала занепадати. Кучма Л. надав їй нового дихання: в чистому, 100%му вигляді поєднав владу і бізнес, точніше – перетворив владу на бізнес. Швидкими темпами народжувались національні олігархи. Здавалось би, що тут поганого? Національні ( ! ) олігархи будуть зміцнювати позиції України в конкурентній боротьбі з транснаціональними західними компаніями, зміцнюючи тим самим позиції, імідж України. Тобто, як міркував я – викладач політекономії, вони повинні були бути зацікавлені в сильній, багатій Україні. Це - їхній особистий імідж як представників сильної держави, і це мало б збільшувати капіталізацію їхніх активів. Але ці теоретичні міркування не врахували новий феномен, який виник в кінці ХХ століття – глобалізація.
В старі часи розвиток капіталу обмежувався кордонами його держави. Ці ж кордони визначали межі збуту його товарів і послуг. Економічні відносини з іншими країнами здійснювались тільки через торгівлю. Тому капіталіст був зацікавлений в розвитку національного ринку, національного споживача. Інтереси національного капіталу і держави співпадали. «Що вигідно Дженерал Моторс, то вигідно Сполученим Штатам». Поступово розвиток транспорту, зв’язку, комунікацій, банківської справи руйнували національні кордони. Маючи потужне національне виробництво великий капітал поступово переростав в транснаціональний маючи за основу національне виробництво. В Україні було не так. Український капітал, як і Україна в цілому, з’явились в принципово нових історичних умовах. Українському капіталу не потрібно було з нуля створювати заводи, фабрики, шахти тощо. Все це вже було створено, потрібно було лише його «законно» привласнити. Для цього потрібна була своя держава, свої суди, тобто – своя влада. І вони її отримали завдяки голосам мудрого народу як джерела влади. Завдяки їй вони отримували за безцінь значні долі національного багатства, які дозволяли їм стабільно займати престижні місці в топ-100 багатіїв України. Це давало їм можливість легко отримувати банківські кредити, а ще краще – мати власний банк , користуватись кредитами західних банків і тримати в них свої гроші, скуповувати нерухомість по всьому світу, бути бажаними людьми в офшорах. Тобто бути поважними членами глобалізованої економіки. А Україна виявилась такою багатою , що вже більш ніж чверть століття годує не тільки сотню, а й тисячі великих і малих олігархів на загальному фоні занепаду країни. Чи давало все це фору українським олігархам у їх трансформації в транснаціональні компанії ( ТНК ) ? Ні, тому що у них немає головної складової частини ТНК – стабільного, конкурентоспроможного національного виробництва. Навіть ті компанії, які мають ознаки ТНК ( наприклад МХП ) , не входять до клубу глобальних ТНК, так як вони ще не вийшли зі стану «первісного накопичення капіталу», коли прибуток і тільки прибуток визначають авторитет компанії. У глобальних ТНК вже давно інша психологія.
ЩО РОБИТИ? ВИБОРИ
2. Так що ж робити ? Райнерт не дає чіткого рецепту. Але дає досить прозорий натяк. Повернувшись з Білорусі він рекомендує нам «повчитись в Білорусі дечого». І мова, певен, йде не тільки про вдвічі більший рівень зарплати.
Поруч з Білорусією він згадує і Китай. Що спільного у цих двох країн ? Те, що вони є авторитарними державами. І справа зовсім не в «оптимальній швидкості переходу» від комунізму до ринкової економіки. Тому що виникає логічне питання – в чому причина того, що в Україні і в Грузії «всі верстви суспільства … є біднішими, аніж були 1989 року». Справа в формі влади. Але й це тільки половина відповіді. Владу реалізують конкретні люди. Так само як демократія може привести до влади фашизм, так само авторитаризм може повернути до диктатури. Потрібен контрольний механізм, який би не допускав збочень. В Китаї це компартія. А в Білорусії все впирається в особистість пана Лукашенка. Так само як і в Казахстані. Теж в Руанді. В Україні потрібно або розробити механізм відбору позапартійних претендентів на посаду Президента, або думати над створенням неофіційної структури контролю за ним.
Невже в Україні немає такої особистості ? Я вже якось згадував Національну Академію державного управління при Президенті України. Державна установа ! 150 докторів наук, 400 кандидатів наук; підготували 30 000 магістрів і 10 000 бакалаврів; більше 3 000 пройшли стажування за кордоном. І що ? Як це корелюється з загальним занепадом України ? Таке ж питання до Міжнародного інституту менеджменту, створеного Богданом Гаврилишиним. Багато лекцій читають закордонні фахівці і, мабуть, за немалі гонорари. А скоро цикл лекцій для наших чиновників будуть читати професора із Стенфордського університету ( США ) про те, що ай-я-яй як негарно брати хабарі. Чужому навчайтесь ? Хтось із політологів пожартував: якщо на корову накинути сідло, вона не стане конем. То хто ж ми? Чому наука в чужих краях і реальність в Україні не співпадають ? В попередньому матеріалі Алли Дубровик-Рохової Гаррі Джейкобс ( Каліфонія, США ) зауважив: «… люди вас не розуміли. Ви не знали про нашу систему, а ми не знали про вас». А чи знаємо ми все про самих себе? І чи хочемо знати все?
Чому «мудрий» народ хоче ще раз поекспериментувати над Україною, над собою бажаючи мати президентом актора? Президент –актор в США до цього був губернатором штату. А в нас - хай гірше, але інше ? Чи не пора комусь отямитись ?
ТО ЧИ Є В НАС ПЛАН «Б» ?
3. І останнє. Ерік Райнерт говорить про «розумну спеціалізацію». Згадує Україну , що має приклад «дурної спеціалізації» - експорт сільськогосподарської сировини. Україна має дві переваги «від Бога» або від Природи – географічне розташування і чорноземи. Саме аграрний сектор міг би стати драйвером розвитку України на найближчі 20-30 років. Аграрний сектор – це не сільське господарство, до якого його зводять обмежені «фахівці». Це - машинобудування ( а це – метал, КБ, сервіс, електроніка), обробна промисловість : зернові, м'ясо ( і обробка шкір і вироби з них ), молоко, деревина, луб’яні культури ( в одній Житомирській області було 11 фабрик по обробці льону ), рибна промисловість тощо. Це – біологія ( робота з живими організмами), генетика (пристосування сільськогосподарських культур до нового клімату). Це – хімічна промисловість, міндобрива ( наука, КБ, ІТ-технології ). Це - Космос: контроль за посівами. Це – сучасна інфраструктура: дороги, порти, елеватори, склади тощо. Це – безмежне поле для застосування ІТ -технологій. Це – відродження села як основи української ідентичності. Це, зрештою – робочі місця. Це , як на мене, національна ідея - «садок вишневий коло хати». А що таке сучасна хата ?
З задоволенням будемо чекати нову книгу професора Райнерта про Україну.
Руслан ГАРБАР, історик-міжнародник
