А якщо «любов до ближнього» назвемо «збереженням таємниці»?
Етична експертиза.
Це поняття зараз в гуманітарній сфері використовують дуже широко: оцінка ризиків для конкретної людини, задіяної в процедурах, що мають в потенціалі чи в майбутньому принести суспільну користь.
Але спочатку цією категорією оперувала експериментальна медицина, навіть вужче – фармакологія. Коли мали випробувати якусь нову речовину на людях, і формували дві групи піддослідних (ті, що вживатимуть ліки, і ті, що вживатимуть плацебо), от тоді і включався протокол етичної експертизи. Слід було створити спеціальну комісію, яка б довела, наскільки такий експеримент необхідний, себто, скільки користі принесуть нові ліки. І не просто довела, а порівняла користь впровадження ліків із тим, якої шкоди може експеримент задати піддослідним.
Припустіть, хто б мав входити до складу такої комісії? Медики-науковці, було б логічно допустити відразу. Але це неправильна відповідь.
У комісії етичної експертизи медиків і фармакологів не допускають. Вони зацікавлені в результаті, вони упереджені апріорно, позаяк їхній ворог – хвороба. Професійний медик в етичній експертизі стає упередженим суб’єктом. А ті, хто складає етичну експертизу направду керуються тільки однією установкою: вони мусять забезпечити безпеку піддослідних. Навіть за рахунок того, що потрібні наразі ліки не буде введено в обіг. Вибір етичної експертизи – це не «проти» хвороби, а «за» пацієнта.
Ризик життю однієї людини є важливіший за суспільне благо. Сльозинка дитяті та інші гуманістичні меми. Це гучні фрази, що збурюють хіба розріджене повітря, так часто здається.
Але-от є реальний «протокол етичної експертизи», який працює за цим саме принципом. І для того, щоб він працював достатньо одного моменту: в комісію вводять людей, не зацікавлених цінністно і професійно в результатах експерименту. Етичну експертизу проводять якісь такі буквальні «люди-з-вулиці», яким у такий спосіб пояснюють, що найважливіше, що можна зробити в цьому житті – захистити іншу людину. До того ж, людину, готову добровільно піти на ризик (зауважу і акцентую додатково). Не любов до ближнього, а піклування про дальнього.
Етична експертиза має безліч назв і практик, нам всім добре відомих. Це «захист свідка» в юридичних практиках, це «захист джерела інформації» в журналістиці, це «лікарська таємниця» в медицині, це «таємниця сповіді», це «захист персональних данних», це «пошана таємниці всиновлення» тощо. Це суцільне «не зашкодь!» тому, хто тобі довірився. Що спільне у цих всіх понять? – (Не)добровільне збереження таємниці.
Розкажу одну історію.
Юнак-журналіст зареєструвався на якомусь умовному Тіндері під очевидно фейковим акаунтом. Він спілкувався, і видко – з людьми, які існують поруч із ним. Вони говорили про якісь дурниці і про щось важливе. Серед його співрозмовників були відомі люди, їх можна було впізнати за фото, були напіваноніми, які раптом зізнавалися в бажанні спричинити собі шкоду чи ділилися намірами зробити камінґ-аут. За матеріалами цих розмов юнак написав репортаж – саркастичний і трішки розгублений. Всіх героїв репортажу можна було впізнати. Першим себе-прочитав хлопець-гей, який кілька років наважився відкритися. Маленьке середовище: я знала і автора, і більшість його героїв. Я одночасно заспокоювала героїв і кричала криком на репортера. Він вчинив аморально. Він спричинив шкоду тому, від кого отримав історію. Це неправильно.
Ок. Я, яка вам щойно цю історію розказала, як вчинила я? Так отож, аморально, так отож, використала чужі історії на наступному рівні абстрагування, але шкоду від того я передбачити не можу. Коротше, я не зберегла таємниці – уже того, хто не зберіг таємниць інших (хто голить голяра?).
Мені соромно? Ну звісно. Я вдвічі старша за цих людей, а значить, опонувала ширший спектр емоцій, а значить, можу зробити підміну емоцій, щоб «свідок» того не помітив. Я використала чужу відвертість? – Ні, я пишаюся його/її щирістю! Правильна назва все вирішує. Між іншим, є такий тест психологічний: просять по фото відчитати, що відчуває зображена людина. Серед сорока-п’ятдесятирічних – найвищі з усіх вікових груп показники. В цьому віці люди остаточно навчилися знати і розуміти, що відчуває інша людина, і утримують це уміння років двадцять. Чому? Бо, по-перше, вони втрачають фізичну форму і поступово наражаються на небезпеку від молодших і здоровіших. Бо по-друге, вони все ще мусять забезпечити захист тим юнішим, хто від них залежить. Найчутливішими до питання моралі та емпатії стають групи, які самі знаходяться в зоні подвійного ризику.
Соромно, неправильно, шкідливо, ризиковано… Не ті все це слова. Неетично – от те слово. Етичність – це навичка, її можна опанувати. Навіть якщо на те піде сорок-п’ятдесят років і ретельний пошук неупередженого експерта для «запуску протоколу». І тут ще одне проміжне питання: в чому різниця – коли ми зберігаємо таємницю і коли ми змушені це робити? Відоме взагалі – воно від того, що відоме, не стає зрозумілим та пізнаним. (Хто вгадав цитату, може відчути себе долученим до «таємної спільноти»). Щоб знати, ми мусимо зберігати таємницю, шанувати невідоме і незнане. Між людьми це працює так само.
Таємниця всиновлення, наприклад. Відповідно до нашого Сімейного кодексу особи, яким доступна інформація про всиновлення, мусять зберігати таємницю, навіть в тому випадку, коли факт всиновлення відомий самій дитині. Коментар до цієї вимоги наголошує: збереження таємниці всиновлення скероване на формування істинно родинних стосунків між дитиною і тими людьми, хто про неї піклується, це забезпечує психологічну стабільність у сім’ї, полегшує виховний процес. Так, саме так, пряма кореляція: таємниці – стабільність, комфорт, легкість, гармонійні стосунки. Ні, в цьому немає іронії: таємниця слугує захистом і потребує бути захищеною.
Щоб створити дієвий союз із іншим, ми мусимо, маємо щось про нього не знати. Зберегти його таємницю і вірити, що він захистить нашу. Как вышедшие из тюрьмы, мы знаем друг о друге ужасное. (Це теж цитата, ви уже здогадалися). Там, де нема гарантії тайни, там є примус і неволя, і жах. Чому для етичної комунікації треба людина, яка ні сном, ні духом не знає щось найголовніше про вас? Бо тоді є бодай якась гарантія, що вам в цьому «суспільно значущому» експерименті не зашкодять. І можна не боятися.
Стою посеред вулиці у Львові: щойно закінчила великий робочий проект і намагаюся зробити селфі в стилі survive horror. Підходить п’яненький хлоп: «Привіт. Я Юрко, я тут неподалік живу. Я трішки випив, і це не приховую. Мені тридцять два, і я це не приховую. У мене є дитина і дружина, але нема....». Активна жестикуляція. «Контакту?», – підказую. «Так! Але я це приховую. Я Юрко. Я тут поблизу живу. Можу російською, можу українською. Але чогось не можу. Це так важко сказати, це тайна, це треба комусь сказати. І я це не приховую. Ну я пішов?». Іди, Юрко, 32 роки, одружений і з дитиною. Хай тобі щастить. Всі виживуть.
