А якщо на канікули підуть і військові?
Так зване «перемир’я» на Донбасі щодня забирає людські життя. Боляче читати новини про чергові жертви, поранених, взятих у полон чи зниклих безвісти. Надія Савченко і Олег Сенцов досі сидять московських тюрмах. Курс долара і євро – за двадцяткою гривень, вартість літру дизельного пального й бензину – така ж. Мінімальна зарплата не перевищує п’ятдесяти доларів. Євросоюз не надав нам право безвізового в’їзду, оскільки не всі вимоги були виконані. Безробіття й корупція – зашкалюють. Восени відбудуться вибори, а новий закон так і не прийнято. Чи справді в цій ситуації Україна може собі дозволити відпускати депутатів ВР на канікули, невже з Мальдів краще видно проблеми солдатів в окопах?
Скидається на те, що нас знову хочуть «розвести, як котят». Пам’ятаєте, після виборів Президента рік тому політики говорили, що, на превеликий жаль, не мають часу прийняти новий закон про вибори до Верховної Ради? Тому восени ми й обрали Парламент за старими правилами, що давно не відповідають запитам і вимогам суспільства й часу. А тепер ситуація повторюється вдруге – і цілком можливо, що місцеві вибори в жовтні відбудуться за старим законом.
А якщо й ні, то не відповідатимуть анонсованій адміністративно-територіальній реформі. Таким чином, ми знову виберемо депутатів районних рад, а через місяць саме поняття районів зникне і виявиться, що окремо існують громади й повіти, а окремо – депутати застарілих округів. Найбільш вірогідним здається сценарій, за яким депутатів виберуть відповідно до дійсного нині поділу, потім вступить у силу адміністративно-територіальна реформа, після якої зникнуть райони і утворяться повіти, але в перехідних положеннях буде записано, що депутати виконують свої функції до 2020 року, тобто в повну силу реформа вступить аж через п’ять років. Чи маємо ми, відстала у всіх сенсах країна, запас у вигляді п’яти років? Боюся, що якщо не проводити реформи швидко, дієво й комплексно, то через 5 років України на мапі вже може й не бути, або – в кращому разі – вона буде у зовсім інших кордонах.
А що б сталося зараз, якби свої окопи покинули солдати? Якби волонтери сказали, що готові допомагати армії з жовтня, бо тепер їм хочеться піти у відпустку? Чому хтось у нашій країні змушений гарувати, жертвуючи собою, наражаючи на небезпеку своє й родини життя, а дехто (зрозуміла річ, депутати) може розраховувати на добре оплачувану відпустку? Коли нарешті прийде розуміння, що чорні часи настали для всіх українців – не лише добровольців і призовників, а й для депутатів, політиків, урядовців і, врешті-решт, олігархів?
Пишу цей текст зі слабкою надією, що суспільний пресинг може творити дива – і громадська опінія змусить депутатів відкласти відпустки й зайнятися реформами. Бодай для того, щоб місцеві вибори проходили не лише за новим законом, а й до нових адміністративних одиниць. Зволікати не можна, пацієнт при смерті!
