Євген Сверстюк і його християнська утопія
Як багато хочеться сказати про Євгена Сверстюка, який торік 1 грудня відійшов від нас у Вічність. Адже я пам’ятаю його з давніх-давен: мій батько товаришував із ним ще з часів київського Клубу творчої молоді, а потім, по поверненню Євгена Олександровича з «віддалених місць», він не раз заходив до нас. Та й особистого спілкування – формального й неформального – у нас вистачало, вже у 1990-х і 2000-х. Але зараз, як на мене, варто наголосити на одній із найважливіших сутнісних рис Сверстюка, яка підносила його над політичною злободенністю: він був глибоким мислителем і при цьому мав дар провіщення утопії не в тоталітарному, а в європейсько-демократичному сенсі цього поняття. Взагалі, як зауважив Іван Дзюба, цей український достойник був тим, «для кого християнська віра – справа і особистої долі, і долі та культури рідного народу». При цьому посутньо християнська позиція Сверстюка не була ані демонстративно-декларативною, ані конспіративно-потайною: він «просто» (хоча насправді це було дуже непросто!) жив, діяв, писав і говорив так, як вважав за потрібне, не ставлячись із погордою до агностиків чи «іновірців» і не нав’язуючи іншим свого бачення світу та людини. Нетерпимість він виявляв лише до моральних нікчем, перекинчиків, платних та ідейних пропагандистів тоталітаризму і продажних політиканів. Усім іншим Сверстюк пропонував завітати до свого Універсуму і вдивитися – вслід за Шевченком, одним із найкращих дослідників світогляду якого він виступав, - в абриси євангельської Утопії, де «на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі».
Знаковим не лише для самого Сверстюка як оригінального мислителя, а й для всієї української культури став його публічний дебют – есей «Собор у риштованні», що з’явився у Самвидаві 1970 року і був тоді ж надрукований за кордоном. Цей есей присвячений перед тим опублікованому роману Олеся Гончара «Собор» і суспільним дискусіям навколо появи цього твору; йдеться не стільки про літературознавчу, скільки філософську розвідку, присвячену світоглядним і соціокультурним проблемам, що їх було порушено у романі.
Утопія Сверстюка, вперше окреслена в цьому есеї, побудовані на тому, що людина відпочатково, за своїм єством, несе в собі енергію добра і творення кращого світу, – але руйнація людського в людині, спричинена конкретно-історичними обставинами, стає цьому на заваді. Відтак завдання і людини, і народу (в якому і через який живе індивід) – повернення собі істинних себе, тобто подолання багатовимірного відчуження та умов, що його викликають.
Вступ до есею присвячений глобальній кризі людства і кризі людини, відтак – зусиллям, які має докладати людина у протистоянні цим кризам. Сверстюк пише, що «землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується димами і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі летить життя, засмоктує, і не залишає нам тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне… Чи людина ще щось значить у цьому потоці життя? Чи вже вона тільки пасажир сліпого корабля, що несеться назустріч ночі? Якщо вона нічого не значить, то що ж тоді може значити корабель? І все ж таки – чи значить, чи важить вона хоча б стільки, щоб зусиллями власного розуму і волі зупинитися перед прірвою?».
Відповідь на ці майже риторичні запитання, на думку Євгена Сверстюка, полягає у тому, що людина «мусить відродитися» за допомогою «найвищих зусиль розуму й духа», виходячи з того, що на ній особисто «все лежить – і спадщина предків, і доля землі – вітчизни людей». Сверстюк вдається до метафор, які характеризують антропосферу, в якій живе і яку будує людина, – кожен «мусить почувати себе органічною часткою великого собору цивілізації», бути «пружним каменем у цьому соборі», бо інакше впаде вся цивілізаційна будова. А водночас це можливе тільки за вироблення «власної індивідуальності як частки власного народу».
При цьому найбільшу загрозу майбутньому цивілізації несе «напівосвічений напівінтелігент» (тут Сверстюк солідарний зі своїми сучасниками Василем Стусом та Олександром Солженициним), який засвоїв культуру на рівні фразеології, але вважає, що має право на глобальні експерименти у різних сферах життя. «Світова криза духовного життя перед навалою науково-технічних засобів, спроможних фізично змінити і навіть підірвати планету, – найбільша проблема, цілком нова в нашій історії. В минулому не бракувало безумств на межі злочину, …але безумцям бракувало казкової нищівної сили». Далі автор есею переходить до властиво українських питань, які тим чи іншим способом порушується в «Соборі» Олеся Гончара. Сверстюк веде мову про специфіку «козацького християнства»: «Ці одчайдушні герої не боялися смерті і вважали за честь загинути в бою. Вони не боялися самого пекла, і їх не лякали пекельні тортури вже на землі. Отже, їхня віра не могла бути породженням рабського страху перед карою бога-деспота (небесного варіанту самодержавного царя). Це була релігія Вільних Людей. Бог їхній був Богом Волі, Правди і Любови… Вони вибудували свій Собор – як естафету духа, як найвищу вежу, що має сторожувати непереривність духа – голос предків і заповіт нащадкам, які не мають права зректися і запродатися чужим богам, не сміють опуститися нижче вираженого в Соборі ідеалу Людини».
Атака на реальний і символічний Собори ведеться не лише в силу чиєїсь номенклатурної ницості й прагнення упокорити вільний народний дух – причини тут значно глибші. Євген Сверстюк веде мову про небезпечність зміни соціокультурних орієнтирів з духовного розвитку на споживацтво, про катастрофічні наслідки відмови того чи іншого покоління від «історичної місії» передачі нематеріальної спадщини. Адже лише ця спадщина здатна «укріпити людину в доброму». І підкреслює, що йдеться водночас і про українську (загострену в силу історичних причин), і про глобальну проблему: «Основним сенсом роману Олеся Гончара є пошук опори духовності, пошук живих джерел людяності, розгадування народних традицій і святинь, за які тримається народ у розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя». Саме на цій основі має рятуватися від розпаду і зміцнюватися «щось вище», «людське начало». Сверстюк підводить риску, змальовуючи «проміжну мету» своєї утопічної програми, покликаної відкрити шлях до найвищої Цілі: «Людині потрібно стійких сприятливих обставин, щоб зміцнити на шляху творення добра, прищепити вищі ідеали та імунітет проти дрібних матеріальних спокус чи розтліваючих спокус свавільної натури».
Веде мову Сверстюк і про різні сторони глибоко аморальної радянської дійсності та пошуки виходу з цієї ситуації. Він наголошує: «…Всі великі політичні діячі думали про вироблення мудрих і твердих законів, про будову великих святинь, про вироблення в людині святого, через яке вона не зможе переступити». І далі: «Нестійка людська субстанція – споконвічно вона тримається на моральному законодавстві людей високопорядних і незалежних у своїй порядності». А от радянською дійсністю вироблений «тип людини безвідповідальної, байдужої, сконьюнктуреної». Автор пише: «Ми котимося до чуттєвого, фізіологічного матеріалізму під текучку місячних і річних виробничих планів, під шумок з репродуктора, під сите чавкання і заколисуючі розмови про футбол, балет і космос». Тут немає акцентування суто релігійних чинників, але загальна християнська аура тексту самоочевидна. Протиставляється цьому негативу передусім «енергія духу», яка «виражає справжнє єство людини і творить неперехідний смисл життя поколінь, об’єднаний їхніми найбільшими вершинами». З цієї позиції Сверстюк критикує технократичні ілюзії науково-технічної інтелігенції, зазначаючи, що «в основі її логіки лежить звичайнісінький «наївний реалізм», який приймає видиме і звичне за дійсне», тоді як насправді «людина створила подивугідною працею, сповненою вищого, неперехідного смислу, «вічну» реальність – культуру, релігійні вірування, мистецтва, філософські, етичні, правові побудови».
Прикінцевий висновок «Собору у риштованні» такий: «Кожна людина в собі сама мусить розв’язувати ті проблеми, які розв’язуються в світі. Первісний ключ – в людині. А людину сковують умови. Але умови для себе зрештою витворює вона сама – на свій зріст. Мусимо рости і духовним зростанням, моральним авторитетом здобувати престиж і відстоювати своє місце під сонцем». До цієї утопічної (ще раз наголошу, не у тоталітарному, а у демократичному сенсі) мети Євген Сверстюк прагнув усе життя, крок за кроком розкриваючи й уточнюючи проголошену ним 1970 року програму.
