Європа в складчину
Перевірено — в цій групі можна без будь-яких побоювань зустріти особу, про яку подумаєш, — справді, вона з дитинства снідала яйцями Фаберже. На щастя, в квітневому турекономі, який вигідно замовлявся ще на початку зими, зібралася лише цікава інтелігентна публіка, і зманіжених нероб не спостерігалося. Вийшовши з літака, стрибаємо до комфортабельного автобуса, жартівливо прикрашеного п’ятьма зірками, і опиняємось за спиною кремезних водіїв, неймовірно схожих один на одного. Вони миттєво у нас отримали прізвиська Льолік і Болік і, зважаючи на їхню мовчазність, більше один одному не заважали, але були вдячні польському екіпажу за чіткість і надійність. Отже, зону майбутнього комфорту (що важливо) не було зіпсовано якою-небудь дрібничкою ще на старті, а за вікном спостерігалася якась феєрична зміна країн — з легкістю проминули шматочок Італії, і ось вже французьке узбережжя, потім іспанські курорти, краса Каталонії, і знову Франція через десять днів відпочинку. Яка вона все ж таки тісненька, ця Європа — за звичкою зауважила. Враження, які з’являлися в щоденному видовищному меню при переказі, можуть стати звичайним travel-хором, а ось вихоплені деталі у кожного свої. Скажу відверто — колекціоную нюанси. Серед них є улюблені, цінні, теплі й ніжні, ностальгічні і навіть драматичні, але всі вони важливі. Чомусь пригадала, що коли Буніна запитали, чи любить він свою дружину, той здивувався і відповів — це все одно, що запитати, чи люблю я свою руку. Так от, у мене з деталями все не тихо — по-сімейному, а гостро — імпульсивно і, пам’ятаючи, що мало щасливих зустрічей, але багато щасливих розставань, зберігаю кожен помічений нюанс, дякую за те, що ми зустріли, хотіла сказати один одного, але це якось дивно звучить, одним словом, у моїй колекції їм похмуре життя не загрожує і безробіття — теж. Потихеньку, сховавшись за спини Боліка і Льоліка, дещо з побаченого записувала в блокнот. Повз нас пробігали ступінчасті тераси садів, статуї, ніші, склепіння і балкончики чудових фасадів, але я чомусь згадувала стару оливу і навіть приготувалася тут, в автобусі, занотувати свої враження, але фраза однієї самовпевненої особи позаду мене перекреслила план, натомість подарувавши таку ж її самовпевнену фразу: вік — це лише вигадка нудних людей, і тому я ніколи не беру в дорогу ліків, інакше вони, не дай Боже, знадобляться. Обернувшись, зауважила, що її сірі аксесуари були зовсім не синонімічні сірим будням, і настрій створювали, як у найбільш відчайдушні вихідні, якою і стала наша подорож. Забавна пані, напевно, з балетних, інакше звідки ця улюблена фраза балерин — головне не дозволити собі думку — я вже «біля озера». Скільки пристрастей, однак!
Тут ми заговорили про їжу, про те, чим збирається кожен пригоститися з екзотики, і наш чарівний гід Олена миттєво ж підкинула інформацію, що в Туріні народився рух повільної їжі і з’явилася мережа ресторанів зі своєю емблемою — равлик у зеленому квадратику, а в меню — лише місцеві екопродукти. Девіз — повільно, здається, звучить, як — п’яно, п’яно. В Італії взагалі про їжу можуть говорити годинами, і питання: «А що ти їв?» зовсім не риторичне. Відповідь буде вислухана уважно і з коментарями. «А що ти пив, не запитують? — тут же відреагувала сімейна парочка, яка своїми веселими селфі позначила всі найпривабливіші куточки нашого маршруту. Ми саме перетинали кордон і вже були на території Франції, а отже, Олена протягувала нам традиційно для цієї турфірми по стаканчику червоненького. У неї, як у гарної господині, все було заготовлено заздалегідь і без націнок, які, за бажання, мають скрізь однаковий розгін і стрибок до кишені споживача: недороге вино тоді стає дорогим, дороге — неймовірно дорогим, а вино хороше — непідйомним. До речі, проїжджаючи повз нескінченні виноградники, дізналася правило цих місць — той, кому належить виноградник, і є автором вина. Виноградники і плантації квітів чергувалися і чергувалися — їхня безкрайність зрозуміла — основний бізнес, а ми побачили особливо вишукані сорти для майбутніх нобелівських лауреатів — їх везуть звідси. Доглянутість пейзажу гіпнотизувала, а ось у ресторанах інколи казкарі та фокусники більше обіцяли, а запам’ятовувалося щось без претензій, скажімо, звичні смажені на грилі реберця з овочами гриль. І сталося це у зовсім не пафосному приготельному ресторані, і ще — молюски, та ще й тому, що крапля соусу впала на улюблену спідницю, але офіціант швидко приніс дві, просочені відповідним розчином серветки, і з другого разу пляма зникла зовсім. Щось занадто скромні гастрономічні враження, здивувалася, можливо, інші, яскравіші, ще попереду, як, поза сумнівом, зустріч зі старою оливою. Швидше за все, в молодості вона росла на цьому ж місці в присадибному приватному оливковому гайку, але поступово чи то будинок знесли, чи ще щось сталося, але старість дерево зустрічало вже наодинці в палісаднику на гамірній вулиці. Її не зрізали, а помилували, гадаю, за красу, і обнесли дивовижним парканом, обрізали гілки, що засохли, і всі перехожі завмирали — як красиво можна старіти, і як люди зуміли своєю увагою подарувати вулиці особливий акцент завдяки цьому філософському живому пам’ятнику. Мені ж захотілося сісти біля мудрої оливи, здалося, що почула її запрошення підійти, — я ще можу подарувати тінь. Не скажу, що тут натовпи туристів, що опановують «тур мовчання» або проводять сеанси «сміхойоги». Влаштувавшись з оливою поруч, зрозуміла, що найважче при такій саморобній медитації — ні про що не думати. Це «ні про що не думати» перетворилося на якесь неусвідомлене відчуття невмотивованого щастя. Від краси довкола вироблення гормону щастя, мабуть, йшло за прискореною схемою, і, підсівши на нього, ми ковтали всі видовищні і харчові легенди, забувши про здорове харчування і зайву вагу, ніхто не морочився — білки вдень чи увечері, помідори шкідливі чи корисні, роздільне харчування — міф або реальність. Вибір був майже завжди випадковим, на ходу, і будь-який келих червоного вина здавався прекрасним, а хрусткий багет — шикарним перекусом, та й вода прямо з-під крана — незвичайною. Голодні ігри для схуднення можна і вдома собі організувати — не вперше, а там хотілося багато чого спробувати, і не завжди вдавалося відчути захоплення. Возити капустяний лист срібною виделкою по фарфоровій тарілці — це не про нас, а ось те, що в Ніцці майже всі пляжі безкоштовні, мене по-справжньому захопило. Ці мої квітневі тези можна продовжувати, можливо, ще щось використаю потім, але що не вперше зауважу, всупереч усьому домашньому вічному стогону: наші тоненькі гроші, які живуть ніби на вічному протязі, в режимі один майже до 30, все ж більш практичні за європейську валюту. Скажімо, за чотири євро і в Іспанії, і у Франції можна купити лише трохи морозива, за 100—120 гривень зможу приготувати обід, а без грошей і «безвіз» — міраж.
Найбільш вражаюча деталь подорожі — знову опинитися вдома. За вікном ішов дощ, але, відкривши його, впустила всередину чарівну мелодію, яку щовечора дарував вуличний музикант, граючи біля Володимирської гірки, і тепер уже доросле, зріле відчуття краси нового літа, очікування нових нюансів і зустрічей не було не мотивованим.
Мій момент.
