Жіноча норма
Щодня, поспішаючи у справах, інколи прокручу і дві-три далекі дистанції у міському метро, механічно слухаючи напіввуха всілякі оголошення. Особливо часто говорять про те, що «дітей треба тримати на руках, а не перевозити у візочках». Мене це прямо не стосувалося, нехай матусі з малятами та візочками запам’ятовують. Ось і пропустила через поверхневе прочитання сигналу те, що в метро так обзивають і «кравчучки». Правильніше, дізналася, спостерігаючи, як чергова біля турнікета на станції метро «Бориспільська» загальмувала, не пропускаючи злегка стомлену жінку зі спрощеною «кравчучкою» в руках. Пасажирка явно розгубилася, не знала, як вчинити зі своїм вантажем, я, вслухуючись у їхню перепалку, навіть здивувалася — адже «кравчучки» начебто у нас у законі з 90-х, вони постійно мелькають і на вулиці, і в транспорті. Виявляється, чи й ви здивуєтеся, чи тільки я про це не знала, існують ці сумки на коліщатках начебто одягнені і голі. Чим не сюжет, що чіпко втягує у свою інтригу. Так от — «кравчучки» в одязі, тобто зі своєю рідною сумкою, немовби мають свій «шенген» для метро, а «кравчучки» (теж у заводському виконанні) з оголеною арматурою, до якої можна прикріпити свою сумку, — ні. Навіть якщо розмір імпровізованої сумки не перевищує розміри стандартно одягненої. Правильніше, вихід є, пояснили — треба при вході все роз’єднати, кілька разів піднявши-опустивши вагу, а пройшовши до поїздів метрів 20 — знову з’єднати, природно, перекинувши знову ту ж вагу, адже конструкція повинна була зняти ці незручності, але ж... З’єднав вкотре — і їдь, куди треба, до наступної стрічки ескалатора. Жінка вже майже плакала, у неї в сумці було 10 кг яблук плюс іще рюкзак некволий, все це приєднання і відторгнення створювало явну проблему. Її врятувало те, що була вона симпатично розгубленою, ще в тому віці, коли незнайомим чоловікам хочеться допомогти, і знайшовся такий, все це у нього вийшло вправно і швидко, і жінка благополучно доїхала до своєї кінцевої станції «Золоті ворота». Пані, яка встигла лише півгодини тому відчути себе нелегалом у рідному місті, деяким підозрілим елементом, сама підійшла до чергової на своїй кінцевій і уточнила — з конструкцією можна підніматися чи треба знову метушитися. Йдіть, почула вона, у вас же вантаж скромний. Тільки акуратно, почула вона навздогін. У скверику біля Золотих воріт вона сіла на лаву, ця кравчучка-обманка так її вимотала, що яблучна хазяйка вирішила перепочити, а оскільки ми з нею їхали з села в одному автобусі години три, то з незнайомкою і розговорилася. Виявляється, її невелика, легка і доладна конструкція і спокусила тим, що обіцяла інтелігентно допомогти замаскувати вантаж, знімаючи навантаження і дозволяючи легко довозити необхідне з дачі. Як на зло, перед нашими очима зупинилася зальотна рекламна машина, і хочеш не хочеш я прочитала їхню пропозицію: «Якщо втомилася спина — ось вони крісла, що набувають форми тіла, масажують, розкладаються в ліжко, регулюють власну жорсткість...». Мимоволі продовжила — і усувають життєві підніжки. Ми посміхнулися, але, власне, чому? Коли спостерігаю за публікою в автобусах на сільських маршрутах, не раз охоплює жах: які вантажі перетягують на собі жінки, неначе врівноважуючи думку, якщо всі шлюби з часом стають немовби одностатевими, так і вантажопідйомність вирівнюється, втрачаючи ознаки поблажок для слабкої статі. На їстівному, сільському маршруті автобус постійно гальмують — все зрозуміло, чергова сумочка отак 10—20—25—30 кг проситься до міста. Так сільські мами на велосипедах, возах, тачках підвозячи свій вантаж до автобуса, що прямує до Києва, домовляються з водієм про переправлення. Підгодівля, підтримка призначені для рідного студента або чоловіка, який виїхав працювати в місто, а домашній город там, в цій дорожнечі, дуже навіть допоможе. Мами з легким серцем відходять від автобуса, а він усе важчає і важчає дорогою, але, благо, відмінні водії і ями вправно об’їдуть і розклад не зіб’ють. Місцеві всіх водіїв знають на ім’я, а ті пам’ятають, що й кому треба передати. Так і крутиться народ — як тут без «кравчучки».
Колись за радянських часів, розповів мені колега по репортерству Сергій П’ятериков, на якомусь заводі побачив щит з інформацією про норму підйому вантажів і прочитав: «Жіноча вага — 15 кг». Він навіть сфотографував ці нормативи. Тому, мабуть, у нас завжди й у всьому були потрібні норми, далеко не завжди узгоджені з можливостями.
15 кг дуже непросто донести на собі, але признаюся — такі подвиги, в яких до цього часу нікому не признавалася, здійснювала, і не раз. Причому без усіляких «кравчучок», яка жінку будь-якого віку перетворює на істоту безстатеву і вицвілу. Тому, вважаю, — це поганий партнер для міста, адже конструкцію ще й сходинками треба тягти на собі. Ні, тримати удар — так тримати, сказала собі, підкоряючись раптовому пориву зустріти перші заморозки обов’язково біля садового каміна в безлюдді, сільській тиші, вмиватися дзвінкою хрусткою свіжістю, порожевіти від жару багаття... Хіба мало чого собі наговориш, коли несила терпіти. Навіть не дуже турбувалася тим, що на дачі ще багато невивезених трав, насушених для супів та борщів, горіхів, яблук. Відмахнулася від усього і, не чекаючи можливості, яка раніше була буденною нормою, домчати на машині, стрибнула порожняком в автобус — і ось вона, осінь різноколірна, неприборкана, самозакохана замиготіла у вікні. Подорож почалася. Приїхала до вечора, швидко обтрусила останні зимові яблука, здивувалася, як у саду першими гинуть найвитриваліші — чорнобривці та дикий виноград, пошаруділа листям і почала готувати камін під зоряним куполом. Артистичність яскравого неба, тоненький місяць, падаючі хвости якихось небесних таємниць — ось вони — вічні сигнали, що дають найкращі відомості про життя. Насолоджуючись цією високозоряною пишністю, відганяла від себе думки про те, як же дістануся до сільського автобуса. Потім ще в місті в метро — зі своїми травами, які влітку здавалися невагомими, але в такій кількості...
Ну й об’єм утворився з цих повітряних стебел і суцвіть, адже вчив завжди чоловік — неси без подвигів лише стільки, скільки можеш понести, не послухалася. Підкидаючи в камін заготовлені висушені поліна від зрізаних старих фруктових дерев, граючи з вогнем у кішки мишки, так непомітно і пропурхала півночі. О п’ятій ранку виявила, що до трав приєдналися шипшина — не кидати ж, горіхи, сушені абрикоси. Ось і утворилася норма для якоїсь важкоатлетки. Нічний танець із міс Погодою, що покращала від першого морозу, звичайно, підсилив смак життя, проте не настільки, аби вдавати, що нічого на відчуваю, артистично несучи свій урожай. І чому людині особливо погано в січні, лютому, березні, квітні, травні, червні, липні, а також у серпні, вересні, жовтні, листопаді і грудні, почула десь і подумки відповіла по-своєму — варто посидіти біля відкритого вогню тихо, не думаючи про щось особливо розумне та значиме — смуток духу і зімнеться ще на підході. Щоправда, діставшись центру міста, а минути його не вийде — тут живу, думала зовсім не про вагу, а про те, аби нікого зі знайомих не зустріти в такому дурнуватому вигляді. Звичайно, захистилася сонячними окулярами, хоч сонця давно й не було, капюшоном від куртки приховала перезбуджене волосся — начебто холодно, вже можна. Пройшовши лише півкварталу все ж зустріла допитливу знайому, яка йшла назустріч. Вона явно здивувалася, перевірила ще раз своє враження додатковим швидким примруженим поглядом, і на її обличчі промайнуло здивування і ненавмисне, незаплановане задоволення, втім, без особливої зловтішності, просто читалися легко її думки: «Невже, ось це так, а як строїла з себе».
Позбавившись удома вантажу, капюшона і окулярів і поглянувши на себе, вирішила — зимовий камін личить і перші заморозки дуже навіть. Адже це жіноча норма — отримувати задоволення від усього.
Так, на дачі на веранді залишилися ще яблука. Приїду не одна — з рюкзаком. На коліщатках. Тільки не подумайте, що з «кравчучкою» — не вічна їй пам’ять. Нам не по дорозі.
