Зізнання
Я, мабуть, люблю листопад з вредності. Ні, раніше теж поділяв загальну відразу, аж до того, що якось утік до країни з відчутно теплішим кліматом і перебув там з 31.10 до 30.11. Деінде в тих краях навіть у шортах по вулицях ходили.
Але справа, як, зрештою, і завжди, виявилася в оптиці. В неточних налаштуваннях погляду. Не було в кого очей позичити.
Дійсно. Якщо стати й подивитися. Приділити час. Навести різкість. Побути оригінальним.
Стільки, о, стільки всього. Це ж не пасерб календаря, а справжній Крез.
Дрібні білі квіти як ні в чому не бувало розсипами цвітуть біля сусіднього будинку.
Ліхтарі кладуть вангогівські мазки світла на мокрий асфальт.
Сіра ґава беззлобно ганяє чепурну й вертку сороку в мене під вікном - двійко блазнів пташиної комедії дель арте на підмостках облисілого клена.
Лінькуваті розкішні чорні коти наче згущуються з ранніх сутінок.
Легка пара з рота лине повідомленням до неба, яке перетворюється на шатро, розписане китайською тушшю, та світиться вночі.
Туман обвалюється на світанку на місто велетенським беззвучним запитанням.
Складні суміші жовтого, брунатного, зеленого й червоного.
Непристойно весняний спалах сонця зранку.
Дрібна каліграфія дощу.
Розділові знаки снігу.
Відбиття чужих снів.
Далекі хвилі.
Тиша.
