Оксана Забужко: "ХХ сторіччя завершилося Чорнобилем"
Про цю жінку в Україні не чули хіба що глухонімі. Поет, прозаїк, есеїст, філософ (працює в Інституті філософії). Останні два роки стабільно знаходиться в полі зору як літературної критики, так і читача. Остання книжка "Шевченків міф України" викликала, як і скандально відомі "Польові дослідження з українського сексу", зливу діаметрально протилежних відгуків.
- Оксано, ви відчуваєте наближення ХХІ століття? Може, маєте внутрішній відлік часу?
- У мене з часом стосунки некалендарні. Важливо відчувати не стільки час, скільки потік "метаісторії", те, що під часом. У зв`язку з цим маю розвинутий інстинкт передчуття. Це вміння відчувати час не в тих подіях, про які пишуть газети, а бачити невидиме. Не хотіла б говорити про провінденціалізм, усі графомани називають себе кассандрами, але зі мною то дійсно так. Пригадую передчуття горбачовської епохи. Воно з`явилося десь узимку 1984 року. Я блукала мокрими брудними вулицями Києва, увечері, у тьмяному освітленні бачила нескінченні черги, а в голові дзвеніло: "І в черзі по перебраний окост, де з булок осипався кмин, ніхто не знав, як тоскно ламле кості передчуття нагальних перемін..." Оце передчуття трусило мною кілька сезонів поспіль перед початком горбачовської "перестройки". А з осені 1985 року я жила з образом порожнього міста, візія якого мордувала. Саме тоді написалися вірші, які увійшли до збірки "Диригент останньої свічки". Після Чорнобиля я проставила заголовки. Скажімо, "Прип`ять. Натюрморт" писалася тоді, коли Прип`ять жила. Ці речі важко пояснити, як саме плине час, розвивається історія. Час - це наймістичніша, найтаємничіша з матерій, і для мене, з цього огляду, кінець століття, справжній fіne de ciecle - це, можливо, 86-й. Враження було, що ми продовжуємо жити після Апокаліпсису. Світ посттехнологічної катастрофи обживає для себе реальність, непридатну до життя. І оце - ХХІ століття. Я не в захваті від такої перспективи, але вона - реальна. Чорнобильська катастрофа спричинила тектонічний зсув у свідомості й у сприйнятті часу, який несамовито прискорився.
- Це були роки дебютів "вісімдесятників". Зокрема й вашого. Ви відчуваєте власну причетність до цього покоління?
- Категорично не сприймаю поділу за десятирічками. По-перше, це правило задане російською літературою. Я ще можу зрозуміти шістдесятництво як соціальний феномен, бо були шістдесяті роки, з чіткою вказівкою про "десятирічку" свободи. І покоління шістдесятників було дуже чітко закоординоване від декрету до указу, виконавши оцю настанову на "объявленную свободу", коли у відкриті шлюзи щось ринуло й за десять років встигло викристалізуватися. Але міряти й далі літературу п`ятирічками чи десятирічками - глупство. Покоління не міряють декретами та указами. Можна говорити про постшістдесятників (сімдесятників), як про втрачене покоління в українській літературі. Вони глибоко трагічні, нереалізовані люди: адже їм перекрили кисень ще на студентській лаві. Але цей феномен також радше соціальний, ніж літературний, бо говорити про єдність цього покоління - нонсенс. Так само не існує для мене вісімдесятників. У цьому сенсі можу прийняти дефініцію Роксани Харчук, яка говорила про постчорнобильське покоління, тобто, покоління 86-го року, коли автентичні голоси прорізалися в силу глибинного екзистенційного потрясіння, спричиненого Чорнобильською катастрофою. Приміром, справжній Герасим`юк - це не дебютна збірка, а "Космацький узір" і "Діти трепети", завдяки яким він увійшов у історію літератури. З іншого боку, покоління - це певне світовідчуття, ментальність, типологія, структура. І цього не розуміють наші двадцятилітні, які наважилися оголосити себе першими "справжніми", буцімто вільними від радянщини. Насправді вони так само радянські, як і попередники. Але їхня проблема ще й у тому, що вони прийшли на поле, де скасовано правила гри, а власних правил встановити не можуть, бо геть не розуміються на проблемах письменницької соціалізації і взаєминах із читачем...
- Чи може зараз письменник вашого рівня жити з гонорарів?
- Я живу із своїх текстів. Але не з гонорарів за книжки, бо їх ледь би вистачило на хліб. Взагалі, жодний письменник у світі не живе з гонорарів. Десь у 70-80-ті роки на Заході було поняття "почесної кар`єри". Тобто письменник видавав книжку і мав змогу жити до наступної, яку можна було писати п`ять років. У 90-х роках цього ніде вже немає. За свої слова відповідаю "всем достоянием республики". Спілкуючись із авторами західних бестселерів, спеціально цікавилася цією темою, переконавшись, що, за винятком Стівена Кінга з його голлівудськими екранізаціями, в умовах глобальної і тотальної літературно-культурної кризи письменник не може жити з гонорарів. Із текстів, із публікацій - можна. Я саме так і заробляю. Інша річ, що ці тексти дуже різнопланові та різножанрові.
- Складається враження, що Оксана Забужко затуляє своїм тілом численні жанрові прогалини в українській літературі. Це свідома настанова?
- Враження доволі точне. Десь так і є. Все інше - проза, есеїстика, публіцистика - ніби виростає з поезії. Не можна таку різноплановість назвати кон`юнктурою, бо у виборі жанру більше важить підсвідоме резонування в унісон із ситуацією...
- Може, стимулює ще й образа за рідну літературу?
- Безперечно. Я справді відчуваю ці діри, та це не означає, що сідаю й думаю, що б таке написати, чого в нас іще не було. Ні. Просто моє власне бажання збігається із загальною потребою. Зараз, приміром, відчуваю потребу написати книжку про Лесю Українку. А щодо різножанровості, то для мене це різні способи відповісти на одне запитання. Умовно кажучи, на кілька років у мене є одна тема, одне питання, яке вичерпується однією поетичною книжкою, однією прозовою річчю і літературно-критичним чи філософсько-концептуальним текстом. Останній період роздумів над проблемою вини, гріха, відповідальності вилився книжками "Автостоп" (поезія), "Польові дослідження з українського сексу" і "Шевченковим міфом України".
- Тобто, чергова тема відпрацьована. Що далі?
- Зараз працюю над прозовим твором. Це буде щось на зразок "печ ворк", клаптикової ковдри. Один такий клаптик надруковано в "Кур`єрі Кривбасу". Не знаю, як то виглядатиме в остаточному варіанті, та й боюся про це говорити. Тема ж мучить уже кілька років. Це тема двійника, причому жіночого, такого собі сестринства, жіночої дружби, в яку чоловіки не вірять. Двійництво може бути соціальним, персональним чи біологічним. Режисер Маргарет фон Троттен усі свої фільми будує на зображенні сестринства, без будь-якого лесбійства. Це взаємне віддзеркалення сестер-подруг чи сестер-ворогів. Дуже важливо - почути іншу жінку не через чоловіче опосердкування, а безпосередньо. Тому хотіла б дослідити саме такі стосунки жінки з жінкою, "бабські розмови", можливість самоідентифікації через іншу жінку. Опублікована "Мілена" - це частинка майбутнього більшого твору. Яким він вийде, мені й самій цікаво...
Newspaper output №:
№17, (2007)