Where there is no law, but every man does what is right in his own eyes, there is the least of real liberty
Henry M. Robert
Дорогі читачі, ведуться відновлювальні роботи на сайті. Незабаром ми запрацюємо повноцінно!

Голова Антонича

3 May, 2014 - 10:14

З непересічними людьми різні дивовижі продовжують відбуватися і після смерті.  Так було і є з Богданом-Ігорем Антоничем, поетом, який мав добре серце і пекельну душу.

 

Навіть не знаю, чи ця історія більше про Львів, чи про Антонича, або й зовсім про нас, колишніх студентів першого курсу ужгородського філфаку. Може, таки не зовсім про Антонича, бо його історія мала б починатися з густого повітря й високого неба Лемківщини, де він прийшов на наш грішний світ. Зрештою, оповідка ця й не зовсім про нас – Славу й Андрія, оскільки ми в ній були радше спостерігачами, а не повноцінними дійовими особами. Як і завжди, ковдру на себе перетягує демонський Львів, місто, що його ніколи не вдалося до кінця зрозуміти ні Богдану-Ігорю, ні нам.

Вперше до Львова я приїхав вступати у військовий інститут. Але тоді було нудно і нецікаво – якось так, як завжди у війську. Натомість вдруге я приїхав туди вже студентом університету, а факультет мій був грізнішим і жорсткішим. Маю на увазі філологічний і те, що хлопцям там ніколи легко не велося. Непочатий край роботи, як тоді казали. Хоч ми й починали цей «край» з усіх сил.

Отож, до Львова з туристичною метою я вперше поїхав зі своїм колегою по нещастю на філфаці Славою. Пам’ятаю, як зараз: квиток у загальний вагон солотвинського поїзда по студентському коштував три гривні сімдесят копійок. Їхали ми сидячи, навколо нас роїлося від веселих і не дуже ромів, які в темних тунелях під Карпатами раптом починали чи то щось бурмотіти, чи то наспівувати. Можливо, молилися. У вагоні було брудно, душно, смерділо шкарпетками, потом і часником. У закарпатських поїздах – якщо хтось не знав – часник їдять, остерігаючись трансільванських вампірів, які час від часу атакують зі своїх південних хащ. Над ранок, коли зійшло сонце, у вагоні повідчиняли вікна (з першими променями загроза вампірів зникає) – і нарешті можна було почати дихати. Ми заспокоїлися й позасинали, провідник розбудив нас уже у Львові. Саме так у це місто й треба приїздити – немов прокидаєшся з важкого сну.

Мабуть, тоді у Львові ще не було усіх цих ресторацій і кав’ярень, а може ми їх просто не помічали, бо не мали грошей. Нам не залишалося нічого іншого, як вештатися цілий день, роздивлятися й фотографувати цікаві пам’ятки. Перед кожним фотографуванням ми проводили коротку нараду, бо фотоапарат був плівочним і казна-що знімати ми не могли. Раз на кілька годин ми забігали в гастрономи, щоб купити кефір, булочку чи пиво для підкріплення сил. Ввечері ж купили на двох одну чвертку й вибралися на цвинтар, щоб вшанувати пам’ять овіяного легендами поета Антонича. Чомусь сумнівів у нас не було, що такий важливий для ужгородських студентів письменник мусить спочивати на цвинтарі для еліти – Личаківському. Як виявилося, ми помилилися, а ця помилка коштувала нам двох годин, тож на Янівське кладовище  ми дійшли вже у цілковитій темряві.

Могилу Антонича знайти було важко, вона була десь за чагарями і на периферії. Але в результаті довгих пошуків ми з Славою таки на неї натрапили. На вересневому небі висів місяць, освітлюючи цвинтар крізь віття старих дерев. Було моторошно й прекрасно. Ми кілька хвилин не могли промовити ані слова. Вклякли. Перед нами була могила Антонича, але пам’ятник був без голови. Чомусь виникало передчуття, що ця голова зараз десь блукає неподалік – цим містичним і демонським Львовом.

Як виявилося пізніше, голову вкрали якісь безхатьки для здачі на металобрухт. Виручки їм вистачило на якийсь алкоголь і закуску. Мабуть, вони були задоволені й щасливі. А все тому, що Антонич вміє ощасливлювати людей – навіть тих, що не читали його віршів. Поет саме таким і має бути. Без голови, маю на увазі. 

Новини партнерів