Рівнянка, яка танцює на візку, привезла з Німеччини "золото"
Рівнянка Наталія Колесова, яка танцює на візку, та її партнер Андрій Товстий зі змагань, що завершилися в німецькому місті Штутгарт, привезли золото. Це був один із найпрестижніших турнірів у світі. Він зібрав танцювальну еліту з різних країн. Там виступали діти, молодь, сеньйори. І вперше на цих змаганнях у Німеччині танцювали люди, які не ходять – візочники. У журі запросили представників Паралімпійського комітету, - щоб показати, що є й такі спортсмени. Серед танцюристів на візках були пари і з Німеччини, і з Мальти. Та перемогу здобули українці – Наталія Колесова та Андрій Товстий із Рівного. А ще рік тому жінка думала, що на паркет "виходить" востаннє.
- Це також було в Німеччині, на чемпіонаті Європи. Ми проходили чергову класифікацію. Лікарі оцінювали роботу тіла, зважаючи на те, що написано в медичній картці, і визначали, у якій категорії танцювати. Так, у першій виступають люди, які мають більший ступінь ураження, а в другій – спортсмени зі здоровою спиною, але з травмами ніг. Вони є сильнішими. Я завжди виступала у першій категорії, - пояснює Наталія Колесова. – У мене пошкоджений спинний мозок (коли їй був 21 рік, вона потрапила в аварію й отримала травму хребта – авт.). В танці не можу утримувати своє тіло. Так, у мене два фіксатори на ногах, а також на поясниці. Спина не може бути гнучкою. Але я багато працювала над собою, виконувала різноманітні вправи, дотримувалася порад реабілітологів, займалася в басейні. Я витренувала своє тіло. Воно зробило неможливе. Словом, мене зарахували у другу категорію. Коли це почула, дуже засмутилася. Все-таки там спортсмени здоровіші і сильніші. А якщо не посідатиму призових місць, то, виходить, я тут і не потрібна. Розуміла, що потрібно ще більше тренуватися. Уже на 200 відсотків. І цьому треба віддати роки. А стільки часу в мене просто нема. Мені вже 40, а партнер на 19 років молодший...
Тоді, на чемпіонаті Європи перед виступом Наталія Колесова думала, що вже завершує свою танцювальну кар'єру. А перед самим виходом на паркет сказала Андрію, що, можливо, для них це останні змагання, тому треба станцювати просто у кайф і подякувати один одному.
- Але тоді ми посіли 4 місце серед більш ніж 20 пар. А взагалі-то у цих змаганнях призовими є 6 позицій. До третьої сходинки не вистачало тільки трішки. Я вирішила продовжувати виступати і змагатися, – розповідає Наталія Колесова.
А ще жінка згадує, що коли їй вперше запропонували займатися танцями на візку, вона була шокована і відмовилася.
- То був критичний момент у житті. Я дуже хотіла вийти за межі дому. Бо упродовж 10 років була супермамою, господинею, у якої вдома завжди порядок, навіть за городом доглядала. А ще займалася репетиторством (до аварії Наталія Колесова працювала вчителем англійської мови - авт). Але все це було вдома. Так, я мала можливість постійно бути з донькою, ми з нею і малювали, і ліпили, і в'язали. Я бачила, як вона росте. Але настав час, коли її треба було відпускати від себе. Не хотілося, щоб моя опіка виявилася надмірною. Я прагнула вийти за двері дому, як усі, ходити на роботу. Постійно відвідувала ярмарки вакансій у центрі зайнятості. Але те, що пропонували, мені не підходило. І ось я збиралася на черговий ярмарок, коли чоловік сказав, що везе мене туди востаннє. Бо насправді після цього я завжди засмучувалася і впадала в депресію. Але інформацію про себе в центрі зайнятості я залишала. Та й у лице мене там вже знали. І тут мені телефонують звідти і кажуть, що мене чекають на співбесіду в тренінговому центрі "Територія бізнесу", - розповідає жінка. – так я стала проводити тренінги. А пізніше пролунав дзвінок від друга з Луцька. Він також візочник, займається перегонами на машинах. Цей друг і розповів мені про подружжя Надії та Івана Сіваків, які танцюють на візках. Запропонував і мені спробувати. Я відмовилася. Які танці? Тим більше, окрім репетиторства, у мене були семінари. Потім до нас приїхали Сіваки і залишили диск із танцями. Я його переглянула лише за місяць. І зрозуміла, наскільки помилялася, бо побачила, що люди на візках можуть танцювати краще, ніж деякі здорові. На перше заняття в "Інваспорт" я приїхала у свій день народження – 4 березня 2007 року.
Робити перші "па" на візку Наталію навчав Іван Сівак. Танцювала вона спочатку з ним, бо його дружина у той час чекала дитину. Однак пізніше тренер порадила Наталії шукати свого партнера. Так вона почала танцювати з Андрієм Товстим. Він дуже багато працював із Наталією. Для Андрія це був перший досвід танцю із партнеркою на візку. І все вийшло якнайкраще. Попри відстань, яку в танці створює візок. Згодом були перші змагання, а потім і перші перемоги. Наталія Колесова та Андрій Товстий виступають у категорії "комбі", коли один партнер на візку, а інший здоровий.
Після минулорічного чемпіонату Європи, коли жінка думала, що він для неї стане останнім, вже були змагання в Райнсберзі. Там пара посіла 3 місце. Потім їх запрошували на змагання в Сербію. Поїхати хотілося дуже, але не склалося. А ось в Німеччину на престижний турнір "Штутгарт Гранд Слем" потрапити вдалося. До речі, жінка виступала в сукні, яку пошила сама. Вона відкрила ательє, яке займається в основному сценічним одягом.
- Ми танцювали повільний вальс, віденський вальс, танго, квікстеп та фокстрот. Не можу сказати, що якийсь із цих танців є улюбленим, а якийсь ні. Просто кожен із них має свій настрій. Коли танцюєш вальс, то відчуваєш себе, наче на балу, під час квікстепу показуєш своє внутрішнє бажання веселитися, а фокстрот для мене – це стиль Мерилін Монро, - пояснює Наталія Колесова. – Ми вибороли золото. З перемогою привітали з Федерації спортивних танців України. Мені подарували розкішний букет із троянд. А що в Штутгарті чимало українців, які приходили на виступи і підтримували. Але на цьому турнірі зібралася світова танцювальна еліта. Мені дуже хотілося подивитися на їх змагання. Бо як виступають деякі з них, я бачила тільки на "YouTube". Після наших змагань ми спробували потрапити на турнір ходячих. Я знала, що там квитки не дешеві, але як виявилося, їх просто не було – все розкупили. Тоді ми звернулися до менеджера, яка виявилася одним із організаторів змагань, я пояснила, хто ми і чому тут. І нам знайшли місця просто біля танцполу. Враження просто неймовірні. І, до речі, це дуже корисно для тих, хто займається танцями. Бо, наприклад, коли мені тренер каже тримати голову, я роблю це, але так, як сама уявляю. А тут я побачила, як можуть рухатися одні тільки м'язи на шиї. Взагалі в одному з конкурсних танців на візку вдалося відтворити смачний "шматок", перенесений із класичного виступу спортсменів, які ходять. А після цього турніру спробуємо в кожному нашому танці робити такі елементи. А взагалі усіх цих перемог не було б, якби не мої рідні та близькі – чоловік, який завжди зі мною, і на змаганнях теж, який підтримує і коли добре, і коли погано, донька яка дивиться, як я танцюю, і пропонує щось нове, мій партнер, який стільки зі мною займався, моя мама, без якої не було б ательє.
Попереду в Наталії - чемпіонат України, а потім і світу. І вона готуватиметься. Бо доля іноді грається, переконує жінка, і ніколи не знаєш, де закінчення, а де початок.
Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне
