Буданов та «кавказьке питання»

Позавчора на цвинтарі у підмосковних Хімках з військовими почестями було поховано Юрія Буданова, якого застрелили в Москві минулої п’ятниці. Колишній полковник, відомий скандальною справою про згвалтування і вбивство чеченської дівчини Ельзи Кунгаєвої. За це Юрія Буданова було засуджено на 10 років. Уже тоді це викликало розкол у російському суспільстві.

Тому факт вбивства Буданова і те, як у Росії вшановують колишнього полковника, засудженого за воєнні злочини, знову широко обговорюється в російському суспільстві. Російська «Новая газета» присвятила цьому статтю під назвою «Живий Юрій Буданов був небезпечним для чеченців. Мертвий Буданов небезпечний для нас усіх». І для України матиме велике значення, під якими гаслами проходитимуть майбутні вибори в Росії. Чи не роблять у Росії ставку на тих, хто пройшов дві Чеченські війни, і таким чином викликають нову хвилю ксенофобії до інших націй?

Слідство розглядає декілька версій злочину. Згідно з першою, це помста чеченців за вбивство Будановим дівчини Ельзи Кунгаєвої. Як відбув дві третини терміну, так його й випустили за відмінну поведінку.

Згідно з другою версією, це вбивство-провокація з метою розпалювання націоналістичних настроїв. «Враховуючи особу Буданова, слідство не виключає, що вбивство було здійснене в провокаційних цілях. Крім того, поки що зарано говорити про те, що за цим вбивством можуть стояти етнічні угрупування. Жодної інформації, яка підтверджує таку версію, у слідства на даний момент немає», — цитують dni.ru заяву офіційного представника Слідчого комітету Росії Володимира Маркіна.

Цікавою є реакція російської преси. Спочатку сенсація — вбивство. Потім реакція громадськості — вбили за те, що боровся з терористами. І нова хвиля ксенофобії та ненависті до кавказців почала підніматися все вище. Влада перебуває у подвійному становищі. Хвилю потрібно збивати, але це небезпечно. Скоро вибори, а тут можна отримати непередбачувані результати. А якщо піти на повідку у ксенофобів, то кремлівський призначенець на пост генерал-губернатора Чечні Рамзан Кадиров може образитись. А ще гірше, почне прикривати бойовиків. Існує підозра, що це він робить і зараз, але в обмежених масштабах. Леонід Радзіховський на «Эхо Москвы» відносно цього зазначив, «Російська громадська думка — не 50%, як на «Эхо Москвы» (опитування радіостанції — Авт.), а вважаю, що 95% — Буданова не реабілітувала. Вона його ніколи не засуджувала. Вбивство снайпера на війні (знову ж таки — переважна більшість так само твердо переконана, що ця дівчина була снайпером, як і правозахисники впевнені у тому, що вона ні в чому не винна, а фактів немає ні в тих, ні в інших. А слідство «питання про снайпера», здається, не вивчало — чому? Можливо тому, що у Москви було «замовлення на Буданова», а решта — лише заважає?) — не злочин. Чоловік він або жінка. Так, згідно з Женевською Конвенцією, вбивати військовополонених — злочин. Але в Росії взагалі слабо дотримуються міжнародних правил — і в даному випадку це дуже мало кого хвилює. Крім того, російський полковник — близький, свій для величезної більшості населення. Словом, громадська думка Буданова зроду не засуджувала, а вже тепер — тим паче. Але всі розуміють — справа не в Буданові».

Тому влада просто мовчить. Надаючи можливість вправлятися у словоблудді таким, як Жириновський. Лідер ЛДПР заявив: «Буданов заплатив своїм життям за неправильну державну політику» і запропонував «регулярно проводити подібні мітинги на захист російського народу, у тому числі російських офіцерів». Хоча штучність цього ходу була настільки очевидною, що Володимира Вольфовича просто вигнали з похоронів Буданова.

І все це лише початок. Вже давно російську владу попереджали, що з Кавказом потрібно щось робити. Це проблема, яка загрожує територіальній цілісності країни. Не лише відпаданням Північного Кавказу, а перенесенням протистояння в інші республіки і регіони.

Це реальна проблема, яка виявляється через зіткнення з бойовиками, вибухи в Москві та інших російських містах, вбивства правозахисників тощо. Влада навіть не намагається що-небудь виправити. Принаймні з трьох причин. По-перше, ніхто не знає, як утихомирити Північний Кавказ. Царський досвід застосувати не можуть, та й ресурсів, у першу чергу, людських для цього немає. Демократичним способом вирішувати проблему неможливо, оскільки це потрібно робити не лише в південних регіонах, а по всій країні. Та хто ж підніматиме себе за волосся?

По-друге. Набагато простіше і зрозуміліше буде купити частину, а бажано всю еліту в північнокавказьких республіках, дозволивши їм робити там що завгодно, лише при дотриманні зовнішнього пієтету відносно Кремля. Просто і зрозуміло. Та не завжди виходить. Кадиров нібито договору дотримується, та надто багато за це вимагає, і не лише грошей. У інших республіках ще гірше. Еліти між собою пересварилися, гроші крадуть так, що навіть у Москві дивуються, а миру немає і не передбачається. Андрій Піонтковський у матеріалі на ГРАНИ.РУ пише: «...Наведу дуже показове свідчення добре інформованого і сприйнятого у верхах головного редактора «Эхо Москвы» Олексія Венедиктова: «Коли іноді розмовляєш зі справжніми високопосадовцями, людьми, які ухвалюють рішення, коли їм кажеш: послухай, ці президенти на Кавказі поводяться вже як хани, вони відповідають, що це ціна за відсутність війни. Як відсутність війни? Так, звичайно, танки не ходять, системи «Град» не працюють. Але яка відсутність війни? А це що, це не війна, те, що ми маємо? Це глобальна помилка. Ми країна, що воює».

По-третє. Як можна заспокоїти Північний Кавказ, розпалюючи вогонь кризи на Південному? Чи в Москві дійсно вважають, що війною і поганими стосунками з Грузією вони наближають розв’язання кавказької проблеми? Тому що це вже давно не внутрішня справа Росії, а зачіпає також суміжні держави. Зрозуміло було, що начебто переможна швидкоплинна війна з Грузією матиме далекі й негативні наслідки. Так і сталося. Виникає цілком природне питання: розпалюючи агресію проти суверенної Грузії, відриваючи частини її території, на що сподівалися? Як завжди, не всі прорахували, не все передбачили. Та й не хотіли цього робити. Дуже хотілося захопити Абхазію і покарати Саакашвілі. При цьому про Росію не думали.

Андрій Піонтковський зазначає: «Події на Північному Кавказі вже переходять межі серйозного регіонального конфлікту, перетворюючись на центральну екзистенціальну проблему Російської Федерації. У кавказькому вузлі переплелись усі помилки, провали, злочини властей посткомуністичної Росії у сфері безпеки, економіки, національної політики, федерального устрою. За що ми двічі воювали в Чечні? За територіальну цілісність Росії. Але територіальна цілісність — це не випалена земля без людей. Ми воювали, аби довести чеченцям, що вони є громадянами Росії. Але при цьому ми знищували їхні міста і села авіацією та системами залпового вогню (а в чистому полі система «Град», за нами Путін і Сталінград), викрадали мирних жителів, трупи яких потім знаходили зі слідами тортур. То хіба не божевільним був контужений православний полковник Буданов, що палив з гармат по чеченцях з побажанням щасливого Різдва?.. Пастирі кремлівського піару крутили ганебну плівку десятки разів, консолідуючи «патріотично орієнтований» електорат довкола національного лідера... Ми постійно доводили чеченцям протилежне тому, що проголошували, — ми доводили їм всією своєю поведінкою, що вони не є громадянами Росії, що ми їх давно вже не сприймаємо як громадян Росії, а їхні міста і села не вважаємо російськими. І переконливо довели це не лише чеченцям, але й усім кавказцям. Ось у цьому й полягав фундаментальний трагічний абсурд тієї війни, що зумовив її фінал».

В останньому не погоджуємось з Андрієм Піонтковським. Кінцевого підсумку чеченської війни ще немає, оскільки вона не закінчилася. Навпаки, вона триває, посилюється її дестабілізуючий вплив у Дагестані. Починають вимагати своїх прав черкеси. Зростають проблеми в Кабардино-Балкарії, Краснодарському і Ставропольському краях. Вже в семи південних регіонах Росії відмічено посилення етнічної та релігійної конфронтації.

Взагалі російській владі у продукуванні проблем немає рівних. Навіть наша, українська, в цій креативності їй поступається. Хоча з усіх сил намагається принаймні наздогнати, якщо не перегнати. Мало труднощів на Північному Кавказі, так національний лідер вирішив підстригти під одну гребінку всі російські регіони. Не сподобалося йому, що Калінінградська область, цей російський анклав, користується можливістю більш пільгового оформлення віз до сусідньої Польщі і через неї до Німеччини. Обуренню прем’єра не було меж. Як так? Одні росіяни мають більше прав, ніж інші. Вже скільки б’ється Росія над безвізовим режимом з ЄС і поки що мало чого досягла. А тут, виявляється, є громадяни, яким до Європи їздити легше.

Зауваження прем’єра глибоко шокували навіть правовірних членів партії «Единая Россия» в Калінінграді. Адже для відрізаних від Великої землі мешканців області можливість поїхати до сусідньої Польщі — просто спосіб виживання. Москва нічого не зробила, аби полегшити зв’язок Калінінграда з Росією, вирішити проблеми транзиту через Литву. Це складно. А ось заборонити, відібрати — це звично. Лише тим і займаємося. Цікаво, для чого Путін висловився щодо Калінінграду? Аби зменшити популярність своєї партії (до якої він поки що не вступив) в одному регіоні, та спробувати збільшити популярність у інших. Зіштовхнути одних з іншими. Навряд чи щось добре з цього вийде.

Андрій Піонтковський пропонує: «Політика на Північному Кавказі має стати предметом широкої національної дискусії. Дозволю собі як один з її учасників висловити свої міркування. Чеченській Республіці необхідно наполегливо запропонувати повну державну незалежність з усіма правовими наслідками для наших двосторонніх міждержавних відносин. Надто багато ненависті утворилося за останні століття між чеченцями та росіянами, аби нам жити в одній державі.(Перечитайте хоч би класичну 17-у главу «Хаджі-Мурата» і запитайте себе, що змінилося). В решті північнокавказьких національних республік доцільно провести референдуми про вихід з Російської Федерації, забезпечивши рівні можливості агітації як прибічникам, так і противникам виходу. Хоч як парадоксально, але це єдиний спосіб реально, а не на папері зберегти Північний Кавказ у складі Російської Федерації. Сьогодні, як мені уявляється, всі ці республіки проголосують проти виходу з РФ».

Можна однозначно сказати — нічого подібного російська влада робити не буде. Навіщо їй мирна країна? Не потрібна така. Тому що у державі, яка воює, легше тримати народ у покорі, пояснювати, що в його важкому житті винні інородці — Грузія, Україна, Балтія, Європа, США. Адже довкола вороги, а рідна влада його від них захищає, і більше ніхто це зробити не зможе. І нарешті, лише у країні, яка воює, можна безкарно красти і привласнювати гроші, ресурси та інше добро. А іншого, даруйте, дорогі росіяни, робити не вміємо. Якось почали підніматися з колін, та відразу й впали.