Гарячі теми:

Посол духовної України в Європі

Іван Франко, Ґеорґ Брандес, Бйорнстьєрне Бйорнсон та інші...

22 квітня, 00:00

Намір захистити дисертацію у Відні в 1893 році Іван Франко пов’язував не просто з намаганням одержати докторський титул, а з можливістю зробити все, що в його силах, для розширення культурної присутності українців серед європейських народів. У листі до дружини від 11 жовтня 1892 р. учений писав, що пильно працює над буддійською легендою, думає перекласти її німецькою мовою. «Покидати лекції і сидіти дома мені нема ніякої цілі, я ж записуюсь на університет не для самого докторського титулу, а також для того, щоби справді скористати в науці і познайомитися з ученими людьми, котрих знайомість може мені бути більше придатною, ніж сам титул докторський»1.

Така нагода трапилася українському письменникові й вченому дуже скоро. Семінар славістів у травні 1893 року у Відні, організований видатним ученим Ватрославом Ягичем, зібрав цвіт славістики Європи. «Були тільки запрошені Ягичем, з поміж слухачів Ягичевих тільки я і ще один серб, решта самі доктори і приїжджі гості. Були й дві дами хорватки. Ягич був дуже веселий і говорив пару разів промови. Крім нього, були проф. Їречек, проф. Краль із Празького університетуту, багато хорватів. При кінці прийшов проф. Крумбахер з Мюнхена, автор історії візантійської літератури, котрий розмовляв зі мною про Варлама і Йосафата, обіцяв прислати мені працю свого товариша Е. Куна про сю тему. Промов було багато, і між іншим і мене заставили говорити по-малоруськи»2.

Живучи в багатонаціональній країні, якою на той час була Австро-Угорська монархія, саме І. Франко, продовжуючи традиції Михайла Драгоманова, зробив найбільше для популяризації української літератури, перекладаючи твори українських письменників іншими мовами, пишучи наукові та популярні розвідки про Україну, українську літературу чужими мовами.

Характерно, що, крім наукових досліджень, І. Франко виступав як публіцист на сторінках віденських часописів («Die Ziet», «Arbeiter Zeitung» та ін.) через посередництво німецької мови І. Франко-публіцист інформував Європу про економічні та соціальні відносини в Галичині. Серед цих статей: «Еміграція галицьких селян» (1892), «Селянський рух в Галичині» (1895), «Паперові гроші пана Тишковського» (1895), «Еміграційні агенти в Галичині» (1896), «Поляни і русини» (1897), «Де лишається статистика» (1897), «Тріумф австрійської ідеї в Галичині» (1898), «Неможливе в країні без можливостей» (1899), «Тортури в Галичині» (1900), «Селянські страйки в Галичині» (1902).

Та головним було те, що І. Франко виконував у цей час працю повпреда з української літератури в німецькомовному світі. Ця праця, започаткована ще у 80-х рр. ХІХ ст., особливої інтенсивності почала набувати у 90-х рр. ХІХ — на початку ХХ ст., коли вчений став доктором Віденського університету. Його знайомство з такими особистостями, як В. Ягич, Й. Їречек, Т. Масарик, А. Черни, Т. Герцль, М. Габерляндт, Й. Крумбахер, сприяло значно ширшій, ніж доти, популяризації української літератури. Урешті філологічна спільнота радо сприймала все, що стосувалося української літератури, причому не тільки тієї, яка творилася на теренах Галичини, але й Наддніпрянської України.

Перебування І. Франка у Відні у 1892—1893 рр. пов’язане ще з однією важливою подією. У наддунайській столиці він мешкав на Віплінґерштрассе, 26 разом з Василем Щуратом. Про цей період В. Щурат залишив цікаві спогади: «Франків спосіб творення» та «Тоді це було ще маревом». Перший спогад присвячений проблемам психології художньої творчості, які пізніше І. Франко теоретично узагальнив у блискучому трактаті «Із секретів поетичної творчості». У другому спогаді, опублікованому в 1936 році, В. Щурат розповів про зустріч українського письменника і вченого з ідеологом сіонізму Теодором Герцлем (1860—1904).

Ця зустріч відбулася в лютому 1893 року в кафе «Централь», яке і сьогодні функціонує у Відні на Герренґассе, 1 (місце зустрічей політичної, наукової та літературної еліти Європи). Розмова І. Франка з Т. Герцлем носила конфіденційний характер. Як згадував В. Щурат, І. Франкові припала до душі ідея відбудови єврейської держави, оскільки вона «є ніби рідною сестрою нашої ідеї відбудови української держави». Український мислитель із зрозумінням сприйняв слова Т. Герцля: «Народжена в розумній чи розсудливій голові, навіть найгірша ідея буде реальною, якщо тільки запалить найширші маси народу і висуне їх із середовища готових до мучеництва захисників. Якщо нам колись вдалося завдяки Мойсеєві скинути з себе ярмо і здобути Палестину, то чому сьогодні не могло би бути неможливим!»3

Хоч, на думку Т. Герцля, Мойсеї не родяться щодня, вони формуються під зовнішнім впливом, а зовнішній вплив у євреїв у десять разів більший, ніж в інших народів, бо євреї розсіяні по цілому світу. В Щурат пов’язував ідею написання одного з найвизначніших творів І. Франка — поеми «Мойсей» — саме з описаною зустріччю.

Тоді ж у Відні І. Франко заприятелював з видатним австрійським ученим-етнографом, засновником австрійського етнографічного музею Міхаелем Габерляндтом. Пізніша етнографічна експедиція на Бойківщину, споряджена М. Габерляндтом, проходила під орудою доктора І. Франка та професора з Парижа Хведора Вовка.

Тому не цілком погоджуємось із думкою знаного історика про те, що начебто авторитет і слава І. Франка на рубежі ХІХ—ХХ ст. не виходили поза рамки української культури й не мали європейського резонансу: «Поза сферою «домашнього вжитку» Франко не залишив тривалого і виразного сліду ані в світовій, ані навіть в центрально-європейській культурі. Хоч би як пишалося українське франкознавство Франковим знайомством із Германом Баром, Теодором Герцлем чи Шніцлером, на них воно не справило жодного помітного впливу (принаймні в детальних щоденникових записах Бара, Герцля, Шніцлера Франкового прізвища не згадано. Радше навпаки: то вони впливали на Франка, хоч він не спішив це визнавати»4. Авторитетний історик суперечить собі уже тим, що наводить думку австрійського дослідника С. Сімонека з його книги «Іван Франко і «Молода Муза», яка показує співзвучність Франкових поетичних образів із поезією головних представників європейського модерну.

Урешті, пізніша співпраця та листування І. Франка з відомими європейськими вченими — дослідником творчості Данте Карлом Федерном, одним з видавців «Meуers Konversations Lexikon» Отто Маузером, адвокатом і політиком Емілем Фюртом, євангелицьким теологом і орієнталістом, видавцем грецького Нового Завіту Ебергардом Нестле, засновником візантології в Баварії Карлом Крумбахером дають підстави стверджувати про європейський резонанс літературної та наукової праці Івана Франка.

Через посередництво німецької мови І. Франко зробив усе можливе, щоб ознайомити європейського читача з тими проблемами, що ними жила тоді українська література й культура. Додамо, що проблема актуальна й сьогодні, більше, ніж через сто років після цих подій.

Зрештою, інтернаціоналізація літературного процесу кінця ХІХ — початку ХХ ст. спричинилася до того, що навіть малопомітні на європейській мапі культури стали цікавими для європейського читача.

І. Франко зазначав, що ще в кінці 70-х рр.. ХІХ ст. данський філолог Ґеорґ Брандес розпочав свої виклади в Копенгагенському університеті про новітні напрями в європейських літературах «Головні течії літератури ХІХ віку». Ці виклади вилилися у шеститомну працю, яка здобула собі популярність, а авторові — європейську славу. Однією з найхарактерніших прикмет літератури ХІХ віку стало «розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних традицій і певної літературної моди в цілому літературному світі і даній добі»5.

Одночасно з націоналізацією літературного процесу відбувається націоналізація літературного твору, і вони цілком не суперечать одне одному. Чим глибше зуміє письменник відтворити національний характер, його найважливіші прикмети, властивості його гумору і національного пафосу, тим цікавіший той письменник для людства. Тому для І. Франка «кожний сучасний списатель — чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандинавець, — являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт, намагається ввіссати в себе і перетворити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань»6. Тільки той мистець може мати значення, який зачіпатиме найпотаємніші струни національного організму і представить його перед усім цивілізованим людом.

Так думав великий Франко, приступаючи разом з М. Грушевським до видання справді європейського не тільки за формою, але й за змістом ревю «Літературно-науковий вістник». Треба було, з одного боку, відмовитися від редакційної політики «Зорі» як журналу «для руських родин» і шукати нові модерні способи знайомства українського читача з найвищими досягненнями європейського духу, а з іншого — явити в журналі ті зразки духовної творчості українців, які змогли б найширше представити наші духовні надбання перед світом.

Інтеграція національної літератури в європейський простір — це та проблема, яка стала основою для діяльності ряду європейських критиків та літературознавців. Така діяльність стала основою для майстрів тодішнього європейського літературознавства: Ґеорґа Брандеса, Фердінанда Брюнетьєра, Германа Бара та ін.

Данський літературознавець Ґ. Брандес, на думку І. Франка, є віртуозним майстром аналізу творчості окремого письменника, його перо вміє інтегрувати цю творчість у національну літературу, зрештою у літературний процес Європи. Як критик данський учений вийшов із культурно-історичної школи І. Тена. Проте Тенову настанову про вплив позалітературних чинників на письменника він, по суті, заперечує. У цьому випадку роль визначеної особистості в історії є значною. «Тенову доктрину, що кожний чоловік являється витвором осередка (mileu), серед котрого живе і з котрого виходить, Брандес обертає догори ногами; він показує, як великі люди силою свого генія перетворюють осередок, з котрого вийшли, з одержаних вражень і ідей силою вродженого комбінаційного дару і чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для дальшого історичного розвою»7.

Діяльність таких особистостей, як Карлейль і Брандес, виходить далеко поза рамки своєї нації і стає здобутком широкого кола людей. Праця Ґ. Брандеса «Die Hauptstrцmungen der europдischen Literatur des XIX Jahrhunderts» «стала першою працею, що збудила зацікавлення в безмірно широких кругах і була перекладена на різні європейські мови. Від видання сеї праці Брандес зробився критиком європейської слави, посередником між різними літературами сучасної Європи, інтерпретом провідних ідей і красот найрізніших сторін і націй»8.

Якщо письменник чи критик є прихильником демократичних ідей, а пише цікаво, то він може збудити інтерес до літератури, яка не має високих художніх здобутків. Більше того, він може стати реформатором для мистецького середовища. «Для своєї вітчизни — Данії, Норвегії і Швеції — був Брандес справді великим реформатором. Під його впливом перетворилася скандинавська література і здобула собі поважне місце в сучасній Європі, а особливо в Німеччині і в тих краях, що знаходяться в сфері духовного провідництва Німеччини»9.

Відзначаючи силу популяризаційного таланту Ґ. Брандеса наприкінці ХІХ ст., І. Франко намагався визначити складові його успіху у Європі. «Аристократ по духу і роду (його предок плавав у ковчезі під час потопу!), славословець Лассаля, Біконсфілда, Мольтке і Ніцше, він являється одним із двигачів новочасного демократизму, того демократизму, що поклав собі метою — дати цілим масам народу не тільки хліб, і здорові хати, і вигоди життя, але також розуміння всіх найвищих здобутків науки і штуки»10.

Особлива популярність Ґ. Брандеса у Європі призвела до того, що в кінці ХІХ ст. він їздив по різних європейських університетах з читанням лекцій про основні напрями у сучасних європейських літературах. На запрошення польського товариства «Kuіko naukowe» у 1898 р. він відвідав Львів, де мав лекції про основні напрями в сучасних європейських літературах.

На жаль, протистояння між поляками та українцями, яке набуло особливо гострих рис у цей час у Львові, давало про себе знати і в цьому випадку. На запрошення українських інтелектуалів І. Франка та М. Грушевського відвідати засідання Наукового товариства ім. Т. Шевченка Ґ. Брандес чемно відповів відмовою. Вирішальну роль у цьому відіграла стаття І. Франка «Ein Dichter des Verrаstes» («Поет зради»), надрукована у травні 1897 року у віденському часописі «Die Zeit», в якій український учений виводив мотив зради у творах А. Міцкевича «Конрад Валленрод», «Ґражина», «Пан Тадеуш» та інших з праць Ґ. Брандеса. У статті І. Франко писав: «Вже Єжи Брандес у статті «Польський романтизм» влучно підмітив один з головних мотивів у творчості найбільших польських поетів Міцкевича і Словацького. Простими й зрозумілими словами він визнав цей мотив як «звеличування обману або нападу зненацька». І мене дуже здивувало, що жоден поляк не запротестував проти цих слів. Як же так? Міцкевич є втіленням національного генія, апостолом найчистішої людяності й найвищого ідеалізму, — і раптом — «звеличення обману!. І це говорить митець критики, приятель поляків! І коли вони не запротестували проти цього, якщо вони не приставили до ганебного стовпа цього Брандеса як осквернителя їхньої національної святині, в такому разі і я насмілюсь висловити кілька єретичних думок, які засіли в моїй голові ще з гімназійних часів»11.

Незважаючи на те, що Ґ. Брандес одним з перших у Європі розкрив цю надзвичайно дразливу для польської суспільності тему, польська інтелектуальна еліта неодноразово запрошувала його для читання лекцій в університетах, зокрема до Львова у 1898 році.

Контраверсійна стаття І. Франка стала приводом до того, що поляки Галичини намагалися налаштувати данського вченого проти українців. Сам Ґ. Брандес у своїх спогадах про відмову відвідати засідання українського наукового товариства писав: «Я не дозволив собі судити у тій справі (польсько-українські непорозуміння у зв’язку з публікацією статті І. Франка «Поет зради»), але тому, що я був запрошений поляками до Галичини і прийнятий ними, і тому, що вони мені дали до зрозуміння, що вони вважали б своєрідною зрадою, якщо б я був присутній на українському засіданні. Тому я змушений шукати виправдання»12.

Незважаючи на те, що через певні обставини Ґ. Брандес не зміг розібратися в непростих міжнаціональних польсько-українських стосунках у Галичині, найбільшим його досягненням як ученого й дослідника був інтернаціоналізм. Продовживши традиції таких європейських інтелектуалів, як Гердер, Ґете, Карлейль, він знайомив окремий народ з духовною творчістю своїх сусідів, виводив їх на «естраду європейського духового оркестру». Як висловився про нього І. Франко, «Брандес не є ученим, що промощує нові дороги, але він прекрасний популяризатор, що вміє перетравити здобутки вчених дослідів і в присутній лискучій формі подати їх широким масам»13.

Непрості відносини поляків та українців у Галичині на початку ХХ ст. призвели до того, що ці колізії стали відомими далеко за межами Австро-Угорщини. Завдяки німецькомовній пресі ними зацікавились учені, публіцисти, письменники, причому не тільки представники сусідніх слов’янських, але й далеких германських та скандинавських народів.

На початку ХХ ст. великий інтелектуал та демократ, представник норвезького народу, третій з черги лауреат Нобелівської премії Бйорнстьєрне Бйорнсон дізнався про жахливе становище українського народу в умовах Російської та Австро-Угорської імперій. Знайомство Б. Бйорнсона з підневільним становищем українців відбулося завдяки журналу «Ruthenische Revue», що видавався у Відні з 1903 року (пізніше «Ukrainische Rundschau»). У листі до редактора віденського українського часопису Б. Бйорнсон писав: «Радістю і здивуванням сповнюють мене ваші змагання. З усіх подвигів сучасного світу Ваші змагання видаються мені найбільшими! Аби тридцять мільйонів українців підняти до рівня свідомого, освіченого народу, отрясти з вікового гноблення, треба провести неймовірну роботу... Відколи я довідався про це, а до появи «Ruthenische Revue» я нічого не знав про українців, — моє життя стало повнішим, а віра в людство зміцніла».

Демократичні переконання Б. Бйорнсона призвели до того, що у 1907 році на сторінках віденського часопису «Die Zeit» він опублікував статтю під назвою «Поляки — гнобителі», в якій з глибоким співчуттям розповідає про жахливе становище українців Галичини, які терпіли знущання польської панівної верхівки. Про глибоку симпатію Б. Бйорнсона до українців свідчать його слова: «Ледве чи є поміж нами світліший народ. Сильний, гарний, талановитий, ясніючий в усіх своїх ділах, лицарстві героїв, колись найкращий у світі лицарських турнірів»14.

Попри те, що Б. Бйорнсон не був фаховим істориком, він чисто художнім чуттям зрозумів становище українського народу в Галичині, яке немалою мірою було близьким до долі його рідного норвезького народу.

Проти статті Б. Бйорнсона виступили видатні діячі польської культури: піаніст і композитор, відомий громадський діяч Ян Падеревський (1860—1941) та письменник Генрик Сенкевич (1846—1916). Вони звинуватили норвезького письменника в тому, що він не знає польсько-українських обставин і тому не може бути суддею в цій справі.

Редактор впливового віденського часопису «Die Zeit» Г. Каннер звернувся до тодішнього редактора віденської газети «Ruthenische Revue» В. Кушніра з проханням, аби свою думку з приводу згаданої полеміки висловив І. Франко. У листі до І. Франка В. Кушнір писав: «Редактор Каннер заявив, що мусили б написати таку статтю Ви, добродію. Від кого іншого статті прийняти не хоче. На кожний спосіб коштувало би це торгу. Будьте ласкаві, добродію, написати мені, чи згодилися б Ви написати таку статтю»15.

І. Франко прийняв пропозицію Г. Каннера і в листі до В. Кушніра від 21 травня 1907 року писав: «Пишу рівночасно д. Каннеру кореспондентку. Я готов написати статтю про сю глупу суперечку. Обіцяні дати можете прислати, хоч я на них не кладу великої ваги. Важна нагода дати по пальцях усім шлягерам і вияснити дещо руські справи»16.

Стаття І. Франка «Drei Riesen im Kampfe um einen Zwerg» з’явилася в газеті «Die Zeit» (1907, 29.06). Пізніше газета «Діло» помістила переклад цієї статті під назвою «Три велетні в боротьбі за карлика» («Діло», 1907, 2.07, 3.08).

У згаданій статті І. Франко стверджував, що знаний норвезький письменник, нобелівський лауреат Б. Бйорнсон «із типово геройським завзяттям із найшляхетнішим наміром узяти під опіку безталанну сироту та з невистарчальними відомостями, як це велетневи випадало», виступив на захист українців. Цілком зрозуміло, що «декілька дрібних фактів та часописних нотаток для ствердження своїх думок» викликали негативну реакцію серед польської інтелігенції, зокрема Падеревського і Сенкевича, щодо становища українців у Галичині.

Панове Падеревський і Сенкевич «кажуть, що він (Бйорнсон. — М. Г.) позволив себе звести до атаку своїми довіренниками, то се є з погляду саме на провідний мотив чиста нісенітниця. Сей провідний мотив є випливом найбільш питомої вдачі Бйорнсона, його наскрізь шляхетної й людяної вдачі, що черпає більше з почування, ніж із знання речей. Таким він є у своїх новелях, таким він є у своїх драмах, таким він виступає тепер на отсім публіцистичнім турнірі»17.

І. Франко визнавав, що, оминаючи деякі похибки статті Бйорнсона, що випливали з його поетичного хисту, можна сказати: автор таки «поцілив у слушну точку, відкрив болісне місце русько-польських відносин та заслужив собі ось так на вдячність усіх гуманних людей, зосібна галицьких русинів»18.

Початок ХХ ст. у творчій практиці І. Франка став періодом найвищого розквіту його таланту як письменника, вченого, публіциста. Тісно співпрацюючи з німецькими, австрійськими, англійськими, російськими, польськими, чеськими, сербськими, болгарськими, угорськими та вченими з інших країн, І. Франко значно спричинився до того, щоб українська література, українська культура зайняли належне місце у світі. Про значний європейський науковий авторитет І. Франка писала газета «Діло» в посмертній згадці 1 червня 1916 року: «Франко — доктор honoris causa Харківського університету, член-кореспондент товариства «Naucopisna spolecnost ceskoslovanska» у Празі, член-кореспондент товариства «Verein fur osterreichische Volkskunde» у Відні».

На жаль, після смерті І. Франка процес європеїзації української літератури значною мірою загальмувався. Не було особистості такого масштабу, яка б могла цю надзвичайну потрібну роботу продовжити. Творча практика І. Франка у цьому напрямі має неоціненне значення для сучасної української гуманітарної науки.

1 Франко І. Лист до О. Франко від 11. Х. 1892 // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 49. — С. 354.

2 Франко І. Лист до О. Франко від 28. V. 1893 // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 49. — С. 402.

3 Щурат В. Тоді це ще було маревом // Спогади про Івана Франка. — Львів: Каменяр, 1997. — С. 277.

4 Грицак Я. Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи // Критика, 2003. — № 1. — С. 23.

5 Франко І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31. — С. 33.

6 Франко І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31. — С. 34.

7 Франко І. Юрій Брандес // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31. — С. 382.

8 Франко І. Юрій Брандес // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31. — С. 381.

9 Там само. — С. 383.

10 Там само. — С. 384.

11 Franko I. Ein Dichter des Verrates // Die Zeit, 1897. — S. 5.

12 Brandes G. Poland: a stude of the land, people and literature. — London, Willam Heinemann, 1903. — P. 175-176.