Нью-йоркські нотатки-1
Місто — це єдність неподібних. Здається, ця стара істина править для Нью-Йорка за негласну конституцію. Звичайна картина у тамтешній підземці: на одній лавці, зліва направо — молода афро-американка, парубок-мулат, поруч його європеоїдний приятель, далі — білява студентка, цілком занурена у свій айпод, а замикає цю веселку народів подружжя літніх китайців. Ніхто нікому не заважає, ніхто нікого не дратує і не звинувачує у відбиранні життєвого простору, робочих місць і ще казна-чого.
Хоча не можна сказати, що причин для роздратування немає взагалі. Місто велетенське, зі складною структурою, є районі заможніші і є бідніші, у декотрих кварталах — клопоти зі злочинністю, у декотрих — кепсько з побутовими умовами. Так само і серед перехожих навіть у Манхеттені видно тих, хто досяг успіху і тих, хто від цього геть далекий; та все ж, повторюся, нікому, за окремими клінічними винятками, і близько на думку не спадає почати шукати «п’яту колону», спробувати списати власні негаразди на свого ближнього, в якого або інакший колір шкіри, або дивне вбрання, нетрадиційна для цих країв релігія чи екзотичний побут. У тому бруклінському районі, де я мешкав, мають крамницю вірмени, на сусідньому розі власним супермаркетом керує турок, а десь зовсім неподалік ведуть свій бізнес азербайджанці. Думаю, не треба нагадувати, яка непроста ситуація у відносинах між їхніми країнами — однак тут ані натяку навіть на найменшу неприязнь чи напругу.
Притому Нью-Йорк не згладжує культурні розбіжності, а, навпаки, пишається своєю різнобарвністю, спираючись на цей неоднорідний фундамент.
Те, що тут давно не було війн, що диктатори та іноземні загарбники оминули цю землю — лише мала частина пояснення. Адже сюди кожний рік переїздять тисячі нових мешканців з не дуже добрих, а інколи просто і з страшних країв. Звідти, де ще досі вирують війни або панує тиранія, де повсякчас насильницька смерть є нормою, де зневага за національною ознакою — не збочення, а цілком природна річ. Проте ненависть наче губиться в океані, далеко від порогу, на який ступають усі ті різні люди.
Та в тім-то й штука, що, попри всі відмінності, у місті Великого яблука нема перших і других, нема головних і другорядних. Хтось любить місто більше, хтось менше, а місто любить усіх однаково. Всі рівні перед законом, рівні у процвітанні або невдачі, у сплаті податків та вихованні дітей, у приязні чи відразі до тих чи тих політиків, у коханні чи у смутку. Рівні у цьому метрі, на цих вулицях, у цих парках.
Такі прості і очевидні речі. А скільки ж треба додати років до століть ворожнечі, що знекровила і спустошила нашу країну, щоб нам вивчитися отакій нехитрій науці?
