Убивці мови
Законопроект Єфремова — Симоненка — Гриневецького ревізує поняття державної мови, підмінюючи його «українсько-російською двомовністю», обмежує права української мови як державної, встановлює інший, не передбачений Конституцією, статус мов в Україні. Це можна кваліфікувати як зазіхання на засади конституційного ладу в Україні, адже право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина 3 ст.5 Конституції України). Поняття і терміни ст.10, що визначає основи мовної політики в України, як і інших статей розділу І Конституції України («Загальні засади»), можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому в ній ст.156.
Дивно, але у ст.7 законопроекту стверджується, що російська мова «є рідною, або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України». Це не відповідає дійсності: згідно з результатами Всеукраїнського перепису 2001 року рідною назвали російську мову 29,6% населення, а не «більшість громадян України». Що ж до кількості тих, хто «повсякденно користується» нею, то перепис таких даних не зафіксував.
Законопроект «Про мови в Україні» спотворює суть Європейської хартії регіональних мов і мов меншин, покликаної захищати моніритарні (загрожені) мови, а не надавати переваги тим мовам, яким ніщо не загрожує. На жаль, у 2003 р., беззастережно ратифікуючи Хартію (до того ж — у недосконалому перекладі!), український парламент фактично підмінив поняття міноритарної мови — поняттям мови регіональної. Але Єфремов, Симоненко і Гриневецький пішли іще далі: вони вивели російську мову з ряду регіональних (як це зафіксовано в Законі «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мов меншин»), надавши їй особливого, «надрегіонального» статусу, що фактично дорівнює статусу державної мови.
І справді: якщо російська мова — регіональна, тому чому «паспорт громадянина України і відомості про його власника, що вносяться в нього, виконуються державною мовою і російською мовою» (ст. 14)?» Чому «громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і російською» (ст. 21)? Чому «в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної і російської мови» (ст. 21)? Якщо вже російська визначена як регіональна, то за якою логікою її «регіональність» поширюється на всю Україну?
Відповідь на ці запитання проста й очевидна: авторів законопроекту цікавили виключно інтереси російської мови. Все інше — камуфляж.
Законопроект аж ніяк не враховує принципової вимоги Європейської хартії регіональних мов і мов меншин стосовно того, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Ця позиція Хартії — явно не для Єфремова, Симоненка й Гриневецького: у них зовсім інші пріоритети й політичні цілі.
Ключовою щодо використання регіональних мов є частина 3 ст. 8 законопроекту: вона передбачає, що «заходи, спрямовані на використання регіональних мов, або мов меншин», можуть застосовуватися «за умови, якщо кількість осіб носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10% і більше чисельності її населення».
Але ж визначена кількість носіїв регіональної мови — 10% і більше — є довільною, такого критерію немає в міжнародно-правових актах. «Носіями регіональної мови», як це випливає з частини 5 ст. 8, слід вважати не тих для кого вона є рідною, а тих, хто її «переважно вживає». Ця норма унеможливлює виконання частини 4 Прикінцевих положень, згідно з якими Кабінет міністрів має доручити «спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у галузі статистики в тримісячний термін забезпечити відповідні місцеві ради даними Всеукраїнського перепису населення про мовний склад населення адміністративно-територіальних одиниць», оскільки Всеукраїнський перепис 2001 р. визначав мовний склад населення за критерієм саме рідної мови. Питання про мову, яку громадянин «переважно вживає», не ставилося.
Законопроект Єфремова — Симоненка — Гриневецького цілковито руйнує освітню практику, що склалася в Україні після прийняття в 1989 р. «Закону про мови в Українській УРСР» та Конституції України (1996 р.). Передбачене ст.21 запровадження принципу вільного вибору мови навчання (та ще й «у будь-який час періоду навчання»!) неминуче провокуватиме конфліктність на мовній основі всередині навчального закладу, серйозно ускладнить організацію навчального процесу, вимагатиме бюджетних асигнувань для збільшення числа педагогічних кадрів та розширення матеріальної бази.
Уявімо, що проект став законом і той набрав сили. Це означає, що після цього одразу розпочнеться велика колотнеча у всіх навчальних закладах. Аякже: змінювати мову навчання можна ж буде «у будь-який час періоду навчання». Тільки чи зможуть дошкільні заклади, школи і виші так само швидко відреагувати на появу «достатньої кількості» заяв від учнів чи студентів, які захочуть навчатися якоюсь іншою мовою, не тією, якою навчалися досі? Що робитимуть, скажімо, в Таврійському університеті, коли «достатня кількість» студентів заявить про своє бажання навчатися кримсько-татарською мовою? Або в Закарпатському — угорською? Закон же буде на їхньому боці! Прогнозую: їм відмовлять у такому праві, посилаючись на те, що кількість заяв — недостатня. (А для чого ж іще вводилася в частині 4 ст. 21 ця «ненормальна» норма — «достатня кількість»!?). Зате тим, хто захоче в Київському університеті ім. Т.Шевченка навчатися російською, — не відмовлять. Бо для того ж і задумувався цей закон!
Через те я й кажу про камуфляж під «європейськість» і ліберальність: насправді, документ, внесений трійцею народних депутатів від парламентської коаліції, чесніше було назвати по-іншому: «Про русифікацію України». «Інші мови», що час від часу згадуються у законопроекті (включно з державною), швидесенько стиратимуться з лиця землі, підім’яті мовою російською. Це зрозуміє кожна неупереджена людина, яка ознайомиться з проектом.
Невже хтось і справді повірить, що коли особа, яка не володіє державною мовою, відповідно до ст.17, звернеться із заявою про «вчинення нотаріальної дії» молдавською, польською мовою чи ідиш, отримає від нотаріуса тексти оформлюваних документів саме тією мовою, яка її влаштовує? І скількома мовами повинен у такому разі володіти нотаріус?! Абсурдність закладеної в ст.17 норми лише унаочнює загальну настанову законопроекту: дайош русифікацію!
Наслідком прийняття і реалізації Закону «Про мови в Україні» неминуче стане також маргіналізація української мови, витіснення її з різних сфер суспільного життя. Замість мовного розмаїття законопроект призведе до російськомовної одноманітності в Україні. Відсутність мотивації щодо опанування українською мовою призведе до мовної ізоляції і відчуження регіонів України один від одного, що, в свою чергу, означатиме дезінтеграцію України як держави.
Втім, може, автори законопроекту саме цього й хочуть? Внесений ними документ цілком вписується в ідеологію «Русского мира», що її агресивно протягують усякі табачники й колесниченки. Стратегічною метою цієї ідеології є убивство мови, знищення української нації як системотворного чинника української державності, розчинення її в «русском море» східнослов’янської православної цивілізації.
Фактично, нам оголошено війну. Нам — це тим 67% населення України, які під час Всеукраїнського перепису 2001 року своєю рідною мовою назвали українську. Але не тільки їм: патріотизм, зрештою, не залежить від мови, якою ти спілкуєшся. Війну оголошено українству як такому. Закони ж війни вимагають загальної мобілізації тих, хто хоче вижити. Мобілізації і активного громадянського опору.
Чи потрібна ця сутичка всередині суспільства очільникам держави? Чи усвідомлюють вони всю небезпеку ідеології «Русского мира», закамуфльованої під супер-ліберальні норми законопроекту «Про мови в Україні»?
КОМЕНТАРI
Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ, народний депутат від фракції Блоку Литвина:
— Кожен народний депутат України за Конституцією є суб’єктом законодавчої ініціативи. Дійсно, одним із співавторів законопроекту про мови є представник Блоку Литвина — Сергій Гриневецький. Це його особиста позиція, яку він не приховує, тому, очевидно, він мав право бути одним із співавторів згаданого законопроекту. Але це не означає, що це є узгоджена позиція фракції. До речі, він на це й не претендує.
У мене, як члена фракції, є своя думка з приводу цього законопроекту, навіть більше скажу — так званого мовного питання в Україні. Я достатньо непогано знаю не одну мову, тому, вважаю, що маю право на лінгвістичні пошуки і міркування. З моєї точки зору питання полягає в наступному. Аксіомою для всіх громадян України мають бути наступні декілька пунктів, які важко спростувати. Перший полягає в тому, що в українській державі кожен громадянин зобов’язаний незалежно від свого етнічного походження, віросповідання, ментальності, знати українську мову на достатньо високому рівні. Мені важко назвати державу, де громадяни не знали б мову своєї держави. Другий момент. Національне законодавство України і все інше має бути побудоване так, щоб у кожного нашого громадянина була чітка, прозора, зрозуміла й обов’язкова мотивація для вивчення української мови. Тобто законодавство має забезпечувати стимули для обов’язкового вивчення української мови.
Третє. Держава Україна має всіляко підтримувати державну мову і забезпечувати вільне існування, використання та розвиток всіх інших мов, презентовані в Україні. Так, як це робить Росія, Франція, Італія, Португалія і всі інші нормальні країни. Може це комусь і не сподобається, але в Україні особливу увагу по об’єктивним показникам треба приділяти російській мові, яка репрезентована найбільшою кількістю людей, не говорячи про українців, у порівнянні з носіями інших мов в Україні. Четверта позиція. Інсинуації стосовно мови полягають в тому, що двомовністю намагаються показати: треба володіти або українською мовою або російською. Це не так. Двомовність полягає в знанні на достойному рівні двох мов. Таким чином. Перший, другий і третій пункт для реалізації коректного тлумачення, що таке двомовність, є необхідними для того, щоб будь-яка людина, якщо вона вважає себе двомовною, обов’язково знала українську мову.
І п’ята позиція. На сьогоднішній день в Україні має бути введено обов’язкове вивчення англійської мови. Тобто, коли дітям в школах дають альтернативу — вчить англійську, німецьку, французьку або італійську мову — це не правильно. Всі інші мови, крім англійської, можуть бути лише додатковими іноземними мовами. В XXI столітті найбільш поширеною мовою ділового спілкування в світі є англійська мова. Подобається це комусь чи ні, але не знаючи англійської мови, сучасна українська людина не зможе бути повноцінно інтегрованою в світовий цивілізаційний процес.
Чи підтримає фракція Блоку Литвина цей законопроект? Далеко не переконаний. Більш того, зараз і не стоїть питання, що цей законопроект має бути негайно обговорений і прийнятий. Наскільки мені відомо, голова Верховної Ради називав достатньо багато нині зареєстрованих законопроектів про мови, які він спрямував в Національну академію наук України на предмет серйозної експертизи. Я думаю, що оскільки це питання контроверсійне, то Україна, яка постійно проголошує свою інтеграцію до Європи, має почути серйозний експертний аналіз найповажніших міжнародних організацій. Хотілося б, щоб законопроекти про мови готувала робоча група, куди б входили не стільки політики, скільки фахівці з історії мови, мовознавства, сучасної української мови, інших мов. Мені здається, що в цьому питання політики має бути найменше.
Володимир ЗУБАНОВ, народний депутат від фракції Партії регіонів:
— Існують дві думки: перша — залишити все як є, а друга — міняти кардинально мовну політику в нашій державі. Моя думка така, що кардинально міняти не треба, але змінювати щось все одно необхідно, тому що питання на часі. Якщо його залишати таким, як воно є, ситуація буде лише погіршуватися. Цей законопроект — лише перший крок, який потребує обговорення в суспільстві. По складності він не поступається Податковому кодексу, до якого свого часу було внесено 5,5 тис. поправок. Треба ж із чогось починати обговорення, тому пан Єфремов і зробив цей крок. Навіть Олександр Єфремов із Луганщини написав, що єдина державна мова в Україні — українська. А далі вже є нюанси, як застосовувати інші мови. Не треба це питання політизувати.
Кажуть, що російська мова жодним чином не утискається в Україні. Але чому тоді ми маємо кожного місяця рішення обласних рад про запровадження регіональної мови російської. Чому в Києві на вулиці більшість громадян розмовляють російською, а приходячи до державних закладів змушені розмовляти українською? Тобто, існує таке становище, яке треба змінювати. Для цього потрібен закон.
У поданому законопроекті нічого страшного немає. Це питання до місцевих виборів не буде вирішене. Його треба обговорювати, а потім врешті-решт прийти до компромісу. Адже є багато технічних, практичних питань. Наприклад, на Кіровоградщині, одні учні захочуть, щоб їм викладали російською мовою, а інші українською. А на Буковині ще й румунською. Для цього держава повинна бути готова. Не треба змушувати наших людей знати тільки одну мову, російську або українську. Це безглуздя. Ми повинні знати багато мов.
