Цінності — традиційні
В Україні збільшується кількість родин, які хочуть взяти на виховання чужу дитину
Немає нічого кращого для дитини за сім’ю. Навіть якщо це сім’я нерідна чи неповна. Навіть, кажуть психологи, якщо мати чи батько свої обов’язки виконують не дуже сумлінно. В Україні вже кілька років на одному рівні тримається прикра статистична цифра — дітей-сиріт разом з дітьми, батьків яких позбавили їхніх батьківських прав, офіційно у нас то 101 тисяча, то — 102, то — 103. Кількість таких дітей не зменшується, попри те, що торік у нас усиновили 3 800 дітей (українці разом з іноземцями). Це не беручи до уваги, що значну кількість дітей взяли ще й у прийомні сім’ї, в дитячі будинки сімейного типу чи встановили над ними опікунство. У всякому разі, в Україні ще дуже багато дітей, які потребують особливої уваги.
Із початком нового навчального року в Україні активізується кампанія «Урок», під час якої працівники міліції разом з інспекторами у справах неповнолітніх (медиками, журналістами тощо) відшукують дітей, які тиняються вулицями, пропускають уроки чи взагалі не відвідують школу, оскільки не мають де жити. Наприклад, за даними Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини, якщо в профілактичних рейдах два роки тому (перший квартал) з вулиці вилучено майже сім тисяч дітей, то через два роки — понад 5300. Різниця — є, але незначна.
Два роки тому, аби акцентувати в суспільстві увагу на обездолених дітях, Віктор Ющенко запровадив офіційний День усиновлення, який відзначається щороку 30 вересня. Рік 2008-й був оголошений Роком національного усиновлення, і це дало результати. Невідомо, чи дотримається теперішня влада цієї традиції, беручи до уваги те, що не так давно прем’єр-міністр Микола Азаров висловився за зміцнення роботи інтернатів в Україні. Газета «День» писала про це в номері за 15 липня 2010 року. Наразі про цю ініціативу в уряді поки що не говорять.
Втім, поки що тих, хто бажає зробити чужих дітей рідними, в Україні є (для цього є й підѓрунтя: кожна п’ята-шоста українська родина не може мати дітей). За даними Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини, офіційно таких — 1802 родини (на обліку). Дітей же, які можуть бути усиновленими, у нас — майже 30 тисяч (вони мають необхідний для цього статус). У першій половині цього року в нас було усиновлено 1636 дітей (у третині випадків батьками стали іноземці). Для порівняння: торік усього усиновили 3800 українських дітей (трохи більше 1400 — іноземці). А от 2005 року картина виглядала по-іншому: з усіх усиновлених 3529 дітей — 2110 дітей усиновили іноземці. Тобто за останні три роки українці стали більше за іноземців усиновляти дітей
Та найбільш поширеною формою піклування про дитину в Україні є, власне, взяття під опіку. За інформацією Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, загальне число опікунів у нас (дані — на середину цього року) — 51362 особи. Вони займаються вихованням понад 57 тисяч дітей. При цьому, як показує досвід, у 94,7% випадках дітей беруть на виховання родичі. Найбільше відповідальності за долю дітей відчувають баби та діди дітей — у 59% випадків. Тітки й дядьки усиновлять племінників у 21%, дорослі сестри та брати — у 7,3%, інші родичі — у 7,2%. За офіційними даними, тільки 5,2% опікунів не є родичами дітей, які виховуються в їхніх родинах. Що стосується тих людей, які беруть до себе на виховання чужу дитину, то це, як правило, добрі знайомі батьків дитини, які знали дитину і родину, в якій вона жила (хрещені, друзі батьків та ін.).
— Опіка та піклування залишаються найбільш традиційною формою сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і я закликаю українців активніше брати дітей, які потребують виховання в родині, під опіку та піклування. В українських традиціях завжди охоче родичі, хрещені батьки, сусіди брали під опіку та піклування дітей, які з тих чи інших причин лишилися без батьків, — сказав міністр України у справах сім’ї, молоді та спорту Равіль Сафіуллін, коментуючи соціально-демографічні характеристики сімей опікунів.
Проаналізувавши дані про українських опікунів, можна дійти висновку, що бажання піклуватися про когось найбільше виявляється в людей, старших 40 років. Тому що, згідно з даними Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини, 48% опікунів — від 40 до 60 років, 30% — понад 60 років. Таких, хто у віці від 25 до 40 років опікується нерідною дитиною, — 17%, до 25 років — 3%. При цьому серед опікунів та піклувальників половина мають повну сім’ю та половина — неповну (одинока жінка, одинокий чоловік) і 84% опікунів — це жінки, майже 17% — чоловіки. Більшість сімей опікунів (64%) проживають у містах, 36% — у селах.
— 56844 дитини, які виховуються під опікою, піклуванням, отримують державну допомогу. Це 90,4% від загальної кількості таких дітей, — зазначив Равуль Сафіуллін. Серед характерних причин неотримання державної допомоги є, зокрема: інші виплати на дитину (пенсії з втрати годувальника тощо), перевищення рівня допомоги — 3,09%. Є випадки, коли опікун, піклувальник не звертався за отриманням допомоги — 1,2% (високий рівень доходів сімей опікунів, піклувальників, небажання опікунів, піклувальників збирати необхідні для призначення допомоги документи); або їм відмовлено в отриманні допомоги (відсутність визначених законодавством документів, зокрема, рішення суду про стягнення з батьків дитини аліментів) — 0,2%;
Важливо, що в останні роки в Україні змінюється ставлення до родин, які беруть під опіку чи усиновлять чужу дитину. Про це говорять самі матері, про це свідчать дані соціологічних досліджень. Так, наприклад, на сайті Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини є розділ із запитанням: «Чи взяли б у свою родину чужу дитину?». Із понад трьох тисяч респондентів «так» відповідають 55%, «так, але не знаю, як» — 15% і «ні» — 32%. Непогані результати, можливо, зміни в громадській думці приведуть до змін у житті знедолених дітей.
